Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— Я… Мені здалося… — знову почав Берті.

— Постріли? — задумливо промовив капітан. — Постріли? Ви чули хоч один постріл, містере Джекобсе?

— Жодного, — відповів містер Джекобс.

Капітан переможно глянув на гостя і додав:

— Мабуть, нещасливий випадок. Ходімо дообідувати, містере Аркрайте.

Берті спав тієї ночі в невеличкій капітановій каюті, одгородженій від великої кают-компанії. Багато рушниць стояло при стіні, над головами висіло ще три. Під ліжком, у чималій скриньці, Берті, одчинивши її, побачив набої, динаміт та декілька коробок детонаторів. Він вирішив перейти на канапку під другою стіною. На невеличкому столі лежав судновий журнал «Арли» — Берті й на думку не спало, що ту книжку з капітанового Малу розказу виготувано власне для нього. Отже, він розгорнув журнал і прочитав, що двадцять першого вересня двоє матросів упало за борт і потонуло. Тепер Берті вмів уже читати між рядками і знав, як це треба розуміти. Далі довідався він, що вельбот із «Арли» зазнав нападу лісових мешканців при узбережжі Суу і втратив трьох матросів, і що капітан спіймав кухаря, як той саме варив у казані людське м’ясо — його купили матроси на березі у Фуї, і що несподіваний вибух динаміту під час сигналізації знищив матросів на човні. Далі йшла мова про нічні напади на шхуну, про втечі з гаваней серед ночі, про напади лісовиків у мангрових гаях та флотилій побережан у протоках. Смерть на дезинтерію лізла в очі на кожній сторінці. Жах пойняв Берті, коли прочитав він, що на цю саме хворість померло двоє білих, котрі теж, як і він, гостювали на «Арлі».

— Знаєте, — сказав він другого дня капітанові,— я переглядав ваш журнал.

Шкіпер буцімто не в жарт розгнівався, що судновий журнал залишено в каюті.

— Вся юта ваша дезинтерія — така сама вигадка, як і нещасливі випадки, — провадив Берті.— Що насправді вона означає, ота дезинтерія?

Шкіпер був щиро вражений проникливістю гостя. Спершу він трохи покомизився, а далі милостиво зізнався.

— Бачите, містере Аркрайте, справа ось яка. Ці острови й без того мають препогану славу. Що день, то важче стає наймати білих. Чому? А ось чому. Скажімо, білого вбито. Тоді компанії треба великих грошей, щоб занадити сюди когось іншого. Ну, а коли він помер з хвороби — це нічого. Новакам хвороба не така страшна, як убивство. От і я, стаючи на цю службу, гадав, що попередній капітан «Арли» помер на дизентерію. Потім я довідався, як воно було справді, але — пізно. Контракт, нічого не зробите!

— Та й те сказати, — впав у мову містер Джекобс, — надто вже багато тих нещасливих випадків. Можуть запідозрити щось. В усьому винен уряд. Бо ж і правда — як мас боронитись білий проти тубільців?

— Еге ж. От візьмемо хоч би випадок з «Принцесою», з тим янкі, що був там за помічника, — почав оповідати Ганзен. — На судні було п’ятеро білих та ще урядовий агент. Капітан, агент і комірник пристали до берега двома човнами. Ну, їх геть усіх і перебито. На пароплаві залишилися помічник-янкі, боцман та щось десятка півтора матросів, самоанців і тонганців. На них із берега кинулася юрма чорношкірих. Всю команду вмить перебили, врятувався сам лише помічник. Захопивши три патронташі та два вінчестери, він виліз на щоглу і палив відтіля. Він оскаженів з люті, і важко його винуватити — він-бо єдиний уцілів. Як одна рушниця нагрівалась, аж у руки пекло, він брався до другої. Палуба чорна була від дикунів, але кінець кінцем він таки їх викурив. Він доганяв їх кулями, коли вони плигали за борт, стріляв їм навздогін, як вони вже посідали на човни. Вони з човнів у воду, пливти, а він, розлючений, пустив на дно ще, може, шістьох. І яка ж йому була винагорода?

— Сім років каторги на Фіджі,— злісно пирхнув помічник.

— Уряд каже, що він не мав права стріляти, коли чорні були вже за бортом, — пояснив капітан.

— От воші й помирають тепер на дизентерію, — додав помічник.

— Диво, та й годі,— сказав Берті, і його враз пойняло бажання якнайскоріше закінчити цю виправу між дикі люди.

Трохи пізніше того ж таки дня розбалакався він із чорношкірим — людожером, як йому сказано. Звали його Сумасаї. Три роки він працював на плантаціях у Квінсленді, побував і на Самоа, і на Фіджі, і в Сіднеї; матросом на шхуні, що ходила від острова до острова, наймаючи робітників, одвідав він Нову Британію, Нову Ірландію, Нову Гвінею та острови Адміралтейства. Охочий до жартів та різних витівок, він у розмові з Берті додержувався капітанової лінії. Чи їв він людей? Аякже, багато. Скільки? Хіба всіх пригадаєш! Еге, білих також; м’ясо їхнє дуже смачне, аби тільки вони не хворі. А то якось із’їв він хворого.

— Ото гидке! — скрикнув він, згадавши про ту учту. — Мій зовсім заслаб. Живіт багато болів.

Берті здригнувся, але ще запитав про голови. Так, у Сумасаї заховано декілька голів — славні голови, добре висушені на сонці, задимлені як слід. Є голова одного капітана, з кудлатими бурцями. Сумасаї віддав би її за два фунти. Голови тубільців він віддав би й за фунт кожну. А то ще й дитячі — ну, ті гірше збереглись, їх можна б віддати хоч і по десять шилінгів.

Хвилин через п’ять цікавий Берті опинився на трапі поруч дикуна, що мав якісь страшні виразки на шкірі. Він порвався навтіки. Коли він спитав, яка саме в того хвороба, йому сказали, що проказа. Тоді Берті прожогом збіг униз і старанно помився антисептичним милом. Не один ще раз довелося йому того дня користуватися з антисептики, бо мало не в усіх тубільців на кораблі були небезпечні виразки.

Коли «Арла» об’якорилася серед мангрових боліт, уздовж поруччя коло борту протягнено по два ряди колючого дроту. Видима річ — ішлося не до жарту. А коли прибула на своїх човнах ціла юрма тубільців з луками й стрілами, списами та снайдерівськими рушницями, — Аркрайтові ще палкіше захотілося, щоб його подорожі настав кінець.

Того вечора тубільці не квапилися з судна. Дехто з них ще й огризався на помічника, як той казав їм їхати собі на берег.

— Стривайте-но, я їм зараз покажу, — сказав капітан Гансен, сходячи вниз.

Вернувшись, він показав Берті ніби динамітову паличку, прив’язану до рибальського гачка. Власне, то були просто завинена в папір пляшечка з-під хлородину і шматок звичайнісінького гнота. Та пляшечка ввела в оману і Аркрайта, і тубільців. Скоро капітан Ганзен підпалив гнота й зачепив своє приладдя гачком