Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

за пояс одному дикунові, як той пойнявся таким ревним бажанням опинитися на березі, що забув навіть зірвати пов’язку на стегнах. Гніт шипів і тріщав йому за спиною… Тубільці плигали в море, чіпляючися за колючі шпички. Берті вжахнувся, — та й капітан теж: він-бо зовсім якось забув про двадцять п’ять найнятих робітників, а кожному ж заплачено по тридцять шилінгів наперед. Всі вони метнулися втікати за борт разом з тим бідолахою, що за його спиною грізно шипіла хлородинова пляшечка.

Перті не бачив, що далі сталося з тією плящиною. Але гаме тоді помічник запалив на кормі вже справжню динамітову паличку — звичайно, так, що ніякого лиха з того по сталося. А отже, Берті ладен був заприсягтися, що принаймні одного тубільця розірвало на шматки.

Втеча з «Арли» двадцяти п’яти найнятих робітників мі йшла капітанові в сорок фунтів стерлінгів, бо не було надії вернути дикунів, що поховалися в густих чагарях. Капітан та помічник почали заливати своє горе холодним чаєм. Берті, одначе, й не подумав, що то чай, бо пили його пляшками з-під віскі; він бачив тільки, що дудлять попи дуже багато, і добре чув їхню суперечку, як сповістити адміністрацію про загиблого тубільця: чи, мовляв, той упав за буй, а чи помер на дизентерію. Нарешті обидна поснули, отож Берті, єдиному на кораблі білому, що лишився тверезий, довелося вахтувати. Боячись, що от-от нападуть на корабель дикуни з берега або збунтується команда, він простирчав на палубі аж до світання.

Три доби стояла «Арла» при березі, і щоночі капітан з помічником «пиячили», заживаючи холодний чай, а Берті вахтував замість них. Вони певні були, що на нього можна звіритись, а він так само був певний, що аби тільки живий зостався — викаже на них капітанові Малу.

Нарешті «Арла» об’якорилася біля плантації Реміндж на Гвадалканарі. Аркрайт радісно зітхнув, ступивши на берег, і поручкався з управителем плантації.

— Може, вас чим-небудь уразить поведінка наших робітників, то ви не тривожтеся… — таємниче сказав містер Гарівел, відводячи його набік. — Подейкують про заколот, та воно й справді є деякі ознаки… А проте я гадаю, що все Це дурниці.

— А… чи багато у вас тубільців на плантації? — спитався Берті, і серце йому стислося.

— Тепер чотириста, — жваво відповів містер Гарівел. — Алє ж нас троє, та ще й ви, та капітан і його помічник з «Арли». Чого ж би нам боятись?

Берті повернувся, щоб поздоровкатись із Мактавішем, комірником на плантації,— але той, сливе зовсім не зважаючи на гостя, заговорив стурбовано, що кидає службу.

— Я чоловік жонатий, містере Гарівеле! Я не можу тут довше залишатися. Ворохобня спалахне неминуче. У дикунів усе вже напоготові, не сьогодні-завтра тут буде таке гаме страхіття, як на Гогоно.

— А що за страхіття було на Гогоно? — спитав Берті, коли пощастило таки вмовити комірника хоч місяця добути.

— Та то він згадав, — пояснив управитель, — як на плантації Гогоно, на острові Ізабел, тубільці вбили п’ятьох тамтешніх білих, захопили шхуну, вбили капітана й помічника, а самі всі як є повтікали на Малейту. Але ж я казав і кажу, що там, на плантаціях Гогоно, білі були надто недбалі. Нас так легко не заскочиш, ні! Ходімо, містере Аркрайте, на мою веранду, — звідти чудовий краєвид!

Тим часом Берті думав та гадав, як би то вихопитися звідси в Тулагі до комісара, і йому зовсім не кортіли краєвиди. Різні плани снувалися в Аркрайтовій голові,— аж раптом за спиною в нього гримнув постріл, і містер Гарівел блискавично вхопив його за руку, мало не зламавши її, і втяг до кімнати.

— Ну, далебі, ваше щастя! Це була видима смерть! — заговорив управитель, обдивляючись, чи гостя не поранено. — Перепрошую, але хіба ж думав я, щоб ото серед білого дня…

Берті зблід.

— Оце таке встругнули попередньому управителеві,— похмуро зауважив Мактевіш. — А добренний був чолов’яга! Вони прострілили йому голову якраз отут, на веранді. Бачите темну пляму між сходами та дверима?

Управитель саме подавав своєму гостеві власними руками приготовлений коктейль, коли ввійшов якийсь чоловік, одягнений до їзди на коні.

— А що там? — глянув на нього управитель. — Знову річка розлилась?

— Яка там у біса річка! Дикуни, от що! Вискочили з очерету, кроків, може, за дванадцять од мене, і один як бабахне, приклавши рушницю до стегна. Снайдерівська рушниця… Звідки в нього снайдер, хотів би я знати? Ах, пробачте. Радий познайомитися з вами, містере Аркрайте.

— Містер Браун, мій помічник, — назвав його Гарівел. — Ану хильнімо тим часом!

— І де він доп’яв снайдера? — не міг угамуватися містер Браун. — Я завжди казав: не держіть ніколи зброї в конторі! Ну, от і…

— Зброя лежить, де й лежала, — роздратовано перебив містер Гарівел.

Браун усміхнувся, ніби не ймучи тому віри.

— Ходімо подивимось! — сказав на те управитель.

І вони пішли до контори, а за ними й Берті,— і там містер Гарівел переможно показав на велику скриню в кутку.

— Чудесно, але відкіля ж у того поганця снайдер? — товк своє містер Браун.

Тим часом Мактевіш легесенько собі підняв скриню. Управитель підбіг, рванув віко догори — скриня була порожня. Усі, вжахнувшися, мовчки глянули один на одного. Гарівел знеможено похнюпився, Мактевіш злісно вилаявся.

— А не я казав? От і вір тепер чорношкірій челяді!

— Кепська справа! — мовив Гарівел. — Та якось воно буде! Треба гарненько провчити паскудників. Панове, будьте весь час при зброї, хоч би й обідаючи. Містере Брауне, заготуйте сорок чи п’ятдесят динамітових паличок… Та щоб гноти короткі… Ми їм покажемо! А поки що, панове, ходім обідати.

Берті, мавши нехіть до рижу та м’яса з прянощами, паявся одразу за привабну на вигляд яєчню. Він уже доїдав її, коли Гарівела скортіло взяти трохи й собі. Тільки він поклав шматочок у рот — як зараз же, лаючись, і виплюнув.

— Це вже вдруге! — зловісно процідив Мактевіш.

Гарівел усе кашляв і спльовував.

— Що вдруге? — стрепенувся Берті.

— Отрута, — була відповідь. — Цього кухаря тільки повісити!

— Отак самісінько звели зі світу рахівника на мисі Марш, — підкинув слово Браун. — Страшна смерть! На «Джесі» казали, що чути було за три милі, як він кричав.

— В кайдани його треба! — пробурмотів Гарівел. — Щастя наше, що ми відразу помітили.

Берті сидів приголомшений, обличчя йому пополотніло. Він намагався щось промовити, але з хвилювання тільки хрипів. Всі стурбовано подивились на нього.

— Невже ви? Невже?.. — перелякано скрикнув Мактевіш.

— Авжеж, я з’їв її, багато, цілу тарілку! — здобувся нарешті на голос Берті, нагадуючи людину, що тільки-но виринула з води і тяжко відсапує.

Моторошна мовчанка зависла на