Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— А може, то не отрута? — похмуро бовкнув Гарівел.

— Покличте кухаря! — сказав Браун.

Увійшов, скалячи зуби, чорний кухтик із проколеним І носом та продірявленими вухами.

— Ану, глянь-но, Ві-Ві, що це таке? — гримнув Гарівел, показуючи йому на яєчню.

Звичайно, хлопчина оторопів.

— Добріш їжа, кай-кай, — промурмотів він, виправдуючись.

— Хай сам покуштує! — порадив Мактевіш. — Так най-певніш.

Гарівел набрав ложку і підійшов до кухтика. Той кинувся втікати.

— Ну, ясна річ! — переконано вигукнув Браун. — Де б же він їв!

— Містере Брауне, подбайте, будь ласка, щоб його зараз же закували в кайдани. — І Гарівел спокійно обернувся до Берті.— Не турбуйтесь, комісар сам розгляне цю справу, і кажу вам — коли ви вмрете, його конче повісять.

— Хтозна, чи уряд на таке згодиться, — зауважив Мактевіш.

— Але ж, панове, панове! — застогнав Берті.— Подумайте про мене!

Гарівел співчутливо знизав плечима.

— Шкода й мови, приятелю. Це тутешня отрута, ми проти неї безсилі. Одне пораджу — заспокойтесь, бо коли…

Тут він урвав мову: за стіною пролунали два постріли. Ввійшов Браун. Він перезарядив рушницю і знову сів до столу.

— Кухар помер, — промовив він. — Раптовий напад лихоманки.

— Я оце казав містерові Аркрайту, що від тутешньої отрути ми не знаємо жодних ліків…

— Опріч джину… — докинув Браун.

Гарівел назвав себе роззявою та ідіотом і побіг по джин.

— Тільки не розбавляйте, голубе, не розбавляйте, — навчав він Аркрайта. Той захлинувся, аж сльози потекли, а проте вихилив мало не повну шклянку чистого спирту.

Гарівел помацав йому пульс, зміряв температуру, зумисне довго шукаючи термометра, і висловив здогад, що, може, яєчня й не була отруєна. Браун і Мактевіш пристали на його гадку, одначе Берті відчував нещирість їхніх запевнень. їсти йому вже перехотілося, і він крадькома мацав собі під столом пульс. Звичайно, живчик бився дедалі швидше, але бідолаха й у голові не покладав, що то від джину.

Мактевіш узяв рушницю і вийшов на веранду поглянути, що там робиться.

— їх ціла юрма зібралася біля кухні,— оповістив він, вернувшись. — І кожен має снайдера. Знаєте, що я раджу? їх треба обійти і напасти ззаду. Вдарити першими, розумієте? Ви підете зі мною, Брауне?

Гарівел, сидячи при столі, обідав собі далі, а Берті тим часом помітив, що пульс у нього збільшився ще на п’ять ударів. Проте, як почалася стрілянина, він шпарко скочив в місця. Тріскотіли снайдери, гучно лунали постріли з вінчестерів Брауна та Мактевіша, а до того всього чулися демонічні зойки та вереск.

— Наша перемога! Вони повтікали! — мовив Гарівел, коли голоси й постріли подаленіли.

Браун і Мактевіш вернулись до столу, але цей останній зараз же вийшов на розвідини.

— У них є динаміт! — заявив Мактевіш, вступаючи до хати.

— Ну що ж, і ми вдамося до динаміту, — сказав на те Гарівел.

Кожен з них узяв по декілька динамітових паличок у кишеню, всі троє запалили сигари і рушили до дверей. Отоді й сталося! Пізніше вони всю вину склали на Мактевіша, та й він не перечив, що справді забагато прихопив динаміту. Так чи ні, а рвонуло добро, аж дім піднявся одним краєм, потім знов осів на підвалини. Частину посуду на столі побило, годинник з восьмиденним накрутом зупинився. Волаючи про помсту, всі троє вибігли в нічну темряву, і залунав грім неймовірної баталії.

Вернувшися, вони не знайшли Берті. Він якось доплентався до контори, забарикадувався там і впав на підлогу. Ного мучили п’яні кошмари, він конав у тисячах різних смертей, доки навколо кипіла битва. Вранці прокинувся він зовсім безсилий, голова від джину йому аж лускала. Виглянув він із контори — сонце на своєму місці, та й бог, очевидячки, не покинув неба, бо господарі Аркрайтові лишилися живі й здорові.

Гарівел заохочував його ще погостювати, але Берті й

слухати не хотів і відплив на «Арлі» до Тулагі. Там уже він, нікуди не виходячи, сидів у домі комісаровім, поки прийшов пароплав. На пароплаві знову були дами-туристки, як і перше, і ніхто не цікавився капітаном Малу, зате Берті всі мали за героя.

А капітанові Малу довелося з Сіднея вислати не один, а два ящики щонайкращого шотландського віскі. Він вагався, кому дати перевагу — шкіперові Ганзену чи містерові Гарівелу, — бо ж невідомо, хто з них краще показав Берті Аркрайтові багате на пригоди й небезпеки життя Соломонових островів.

НЕМИНУЧА БІЛА ЛЮДИНА

— Чорний ніколи не зрозуміє білого, а білий не зрозуміє чорного, доки чорний буде чорним, а білий білим.

Так сказав капітан Вудворд. Ми сиділи в шинку Чарлі Робертса в Апії та разом з господарем пили «Абу-Гамед». Трунок цей зготував Чарлі Робертс, як він сам твердив, за рецептом Стівенса[33], що прославився тим своїм «Абу-Гамедом» тоді, коли прагнув напитися води з Нілу. Це той самий Стівенс, що написав книжку «З Кітченером до Хартуму»; він загинув згодом при облозі Ледісміта.

Капітан Вудворд, кремезний, невеликий на зріст чолов’яга, вже літній, обпалений сонцем за сорок років перебування під тропіками, з напрочуд гарними, ласкавими карими очима — таких очей у чоловіків мені ніколи не доводилося бачити — справляв враження людини, що бувала в бувальцях. Близна на лисому його черепі свідчила про недалеке знайомство з тубільським бойовим топірцем. Друга близна проходила вподовж шиї з правого боку — сюди влучила його ворожа стріла, коли він тікав, і прошила навиліт. Він сам так це пояснював: треба було тоді чимдуж поспішати, а стріла заважала; зрозуміло, що ніколи було гаятись, одломлювати кінець стріли та витягати її, от він і прохромив її сам наскрізь. Тепер він був за капітана на великому пароплаві «Саваї», що набирав робітників-острів'ян на німецькі плантації в Самоа.

— Половина всіх непорозумінь трапляється через дурість білих, — заявив Робертс. Він на хвилину перепинив мову, щоб хильнути зі своєї шклянки та добродушливо вишпетити служника-самоанця. — Якби білий хоч трохи зважав на психологію тубільців, то більшості непорозумінь можна було б уникнути.

— Мені доводилося зустрічати кількох людей, що запевняли, ніби вони розуміють тубільців, — сказав на те капітан Вудворд. — І завше я помічав, що саме їх тубільці найчастіше кай-кай, себто поїдали. Ось хоч би взяти місіонерів на Новій Гвінеї, чи на Нових Гебридах, на Ероманзі — острові мучеників, та й на інших островах. Або ось та австрійська експедиція, — всіх її учасників вирубано до ноги на Соломонових островах, у хащах Гвадалканару. Або знов оті гендлярі з довголітнім досвідом! Вони похвалялися, що жоден тубілець їх і пальцем не торкне, а тим