Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

часом голови їхні й досі оздоблюють крокви в плавучих халупах. Старий Джонні Саймонс двадцять шість років тинявся в нетрях Меланезії і присягався, що знає дикунів, як своїх п’ять пальців, що жоден тубілець ніколи його не зачепить. А де він тепер? Загинув біля лагуни Марово в Новій Джорджії. Одрубали йому голову чорна Мері та старий одноногий тубілець — другу ногу він залишив у пащеці акули, коли пірнув по рибу, поглушену динамітом. А Біллі Вотс! Про нього йшла страшна слава, як про убійника тубільців, що й самого чорта може налякати. Пам’ятаю, ми стояли коло мису Літл — знаєте, в Новій Ірландії. І ось там тубільці вкрали у Біллі пів’ящика тютюну, призначеного на продаж, — він і обійшовся йому лише в яких три з половиною долари. Але, щоб помститися, він, зненацька наскочивши, забив з рушниці шістьох дикунів, понищив їхні бойові ЧОВНИ і спалив двоє сіл. Минуло чотири роки. Коло того самого мису Літл по узбережжю никав Біллі, маючи з п’ятдесят робітників із Буку, що добували трепангів. Дикуни їх вистежили, і не минуле й п’яти хвилин, як усі вони були мертві; тільки трьом хлопцям пощастило врятуватися на човні. Отож і не кажіть мені, що хтось там розуміє тубільців. Місія білої людини — прищеплювати здобутки цивілізації по всьому світі Справа ця й без того марудна. То де ще тут думати пре психологію тубільців!

— Отож-бо, — мовив Робертс. — Та й, урешті, навіщо розуміти тубільців? Адже що дурніша біла людина, тим успішніше прищеплює вона цивілізацію…

— І вкорінює в серця дикунів страх божий, — додав капітан Вудворд. — Можливо, що воно й так, Робертсе Либонь, і справді дурість сприяє успіхові білої людини і напевне один з її проявів те, що білий зовсім не розумі психології тубільців. Але певне й інше: білий повинен верховодити над тубільцями незалежно від того, чи розуми; він їх, чи ні. Це неминуче. Це вже судилося.

Одне слово, біла людина неминуча. Для дикуна вона втілення долі,— впав у слово Робертс. — Скажіть білій людині про перлину в якій-небудь лагуні, де мешкають десятки тисяч войовничих людожерів, і вона кинеться гуди не роздумуючи, взявши з собою яких п'ять-шість канаків-норців та дешевого будильника замість хронометра. Поїш прибудуть туди яким-небудь суденцем тонн на п’ять, аби лиш ходове, напакувавшися туди, як оселедці в бочку. Шепніть, що на Північному бігуні проявилася золота жила, і невгамовна біла істота вмент налагодиться в дорогу,і кайлом, лопатою, шматком сала та з найдосконалішими патентованими мисками промішати золото і, будьте певні, добереться й туди. Натякніть білому, що в самому пеклі, за розпеченою, як жар, стіною, можна знайти самоцвіти, — і містер Білошкірий вчинить наскок на пекло, зруйнує стіну, а старого сатану приневолить копати та довбати томлю. От що значить бути дурним і неминучим.

— А цікаво було б знати, що думає чорна людина про цю «неминучість», — сказав я.

Капітан Вудворд посміхнувся. Очі йому блиснули, немов він собі щось пригадав.

— Мені теж цікаво було б знати, що думали, а може, й досі думають тубільці Малу про одну неминучу білу людину. Той чоловік був з нами на «Герцогині», коли ми об’якорились там, — пояснив капітан.

Робертс приготував ще три порції «Абу-Гамеда».

— Це сталося вже тому років двадцять. Звався він Саксторф. Такого дурного чоловіка я не стрічав на своїм віку, але він був непохитний і неминучий, як сама смерть. Єдиний мав хист — умів надзвичайно влучно стріляти. Пригадую, як я з ним зазнайомився тут, в Апії, перед двадцятьма роками. Вас, Робертсе, тоді ще тут не було. Я заночував у готелі в голландця Генрі, там, де тепер ринок. Чи чували ви коли-небудь про того Генрі? Він був пачкар: таємно постачав зброю повстанцям. Потім продав свого гоголя, поїхав до Сіднея і рівно через шість тижнів загинув у бійці в якомусь шинку.

Але вернімося до Саксторфа. Одної ночі мені не давали гнати два коти, що розвели свої співи на подвір’ї. Я зіскочив з ліжка, взяв жбан із водою і підійшов до вікна. Аж чую — в сусідній кімнаті тож хтось вікно відчинив.

Гримнули два постріли, і вікно зачинилося. Не можу вам і сказати, як те все швидко скоїлося. Секунд десять, не більше: вікно розчинилося, два постріли з револьвера, вікно зачинилося. І він, той невідомий, навіть не поцікавився довідатись про наслідки. Він і так знав їх. Розумієте? Знав! Котячий концерт затих, а вранці на подвір’ї знайшли два задубілі трупи тих, що порушили нічну тишу. Мене це вразило, та й тепер дивує непомалу. По-перше, було темно, тільки зірки світили, — отже, Саксторф не міг прицілитись, по-друге, він стріляв так швидко, раз по раз, що обидва постріли сливе злилися докупи. Нарешті, він був певний, що влучив, і не потурбувався навіть у цьому пересвідчитись.

Через два дні після того він прийшов найматися до нас на шхуну. Я тоді був за помічника капітана на «Герцогині», що мала сто п’ятдесят тонн місткості. Ми вербували тубільців. Треба вам сказати, що в ті часи вербувати тубільців було не іграшки. Ми не знали жодних державних інспекторів, і ніхто з нас не міг сподіватися, що його захистить чи підтримає влада. Робота була важка, — або впораєшся, або тут тобі й смерть, — і, як справа повертала на зле, ми нікому не скаржились. Ми полювали на тубільців по всіх островах Південних морів, крім тих, звідки пас виганяли.

Одне слово, він з’явився на нашій шхуні і назвав себе Джон Саксторф. Невеличкий руденький чоловічок — руде волосся, шкіра, очі,— все руде. Нічим особливим він не визначався. Був безбарвний на вигляд, і здавалося, що й душу має таку саму безбарвну. Він сказав, що не має шеляга за душею і хоче стати на шхуну — за юнгу, за кухаря, за комірника чи за звичайного матроса, — за кого доведеться. Признавався, що не знає жодної з цих професій але хотів би навчитися. Мені він був зовсім не потрібний одначе мене так тоді вразили його постріли, що я поста вив його за звичайного матроса з платнею три фунти стерлінгів на місяць.

Він справді намагався, і то неабияк, чого-небудь навчитись, це я можу ствердити, та ні до чого не мав хисту. Він так розумівся на компасі, як я ось на приготуванні цього трунку, що нас пригощає ним Робертс. Стерном він орудував так спритно, що я через нього аж посивів. Ніколи я не одважувався доручити йому стерно, коли бувала хвиля бо для нього