Читати книгу - "100 чарівних казок світу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зострівся з Самійлом.
– Зділай милость, Петровичу Самійло, – каже Остап, – іди зо мною підбрехачем за Пархома до Хіврі.
– Та чи зумію лишень, – каже Самійло, – зроду не був у сім ділі.
– Та воно не трудно, – каже Остап, – я буду починати брехати, а ти підбріхуй; звісно, як старости брешуть про парубка, за кого сватають, а без брехні вже не можна! Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий локоть, то й закінчаєм діло, зап'ємо могоричі, а молоді опісля нехай живуть, як знають!
– Добре, Остапе, зумію, піду добуду паличку і зайду за тобою, – сказав Самійло і потяг додому.
Зібралися старости, як довг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки, пішли до Хіврі.
Увішедши у хату, помолилися, хазяїну поклонилися і почали казати законнії речі про порошу, про князя, про куницю і звели на красну дівицю.
Добре усе. Старі Хіврині усе слухають, далі почали розпитувати, що є у молодого.
– Та у нього чимало є чого, – каже перший староста.
– Де-то чимало? – каже підбрехач. – У нього усього є багацько.
– Єй волики.
– Та які волики? Таки настоящі воли.
– Єй овечата, – почина перший староста.
– Та які овечата? Таки настоящі вівці, – підбрехує Самійло.
– Єй хатина.
– Та яка хатина? Настояща хата, новісінька, просторна.
– І у господарстві не дуже кому дає волі.
– Та таки і ніякому. Сам усім орудує і що хочеть, те й робить.
Хіврині старі аж плямкають, що таке добро достанеться їх дочці, та й почали питати, хто іменно парубок.
– От, коли знаєте, Пархім, – сказав Остап.
– Терешкович, Понура, – договорив Самійло.
– Е! Себто той кривий на ногу? – спитала мати Хіврина.
– Та він так, трошки, храма на одну ногу, – сказав перший староста.
– Де-то храма? І не на одну, а він і обома не здужа ходити, – підправив підбрехач.
– Та трохи чи не косий? – пита батько Хіврин.
– Та так, косенький, на одно око, – каже староста.
– Де-то вже на одно? І не косенький овсі, він і обома нічого не бачить, – доповнив підбрехач.
– Та він щось горілку часто вжива? – питається батько.
– Так, вип'є потрошку, коли та коли, – каже Остап.
– Де-то вже коли та коли? Таки повсякдень, і таки не потрошку, а п'є, поки звалиться.
– Та, кажуть, щось там нашкодив, так чи не буде йому біди? – допитується батько.
– Яка там біда? Може, провчать трошки, – сказав староста.
– Як то можна трошки? Його так гарно кат кнутом попоб'є та й на Сибір зошлють, – закінчив підбрехач…
Після такої розмови що батькові та матері Хівриним робити? Випровадили нечестю старостів і трохи чи й не позивали ще за бешкет, що за такого жениха приходили сватати їх дочку. А на парня пустили славу, що й повік не збув!
Дуже недобре діло брехати!
Микола Гарін-Михаиловський
Книжка щастя
Була колись на світі (а може, є ще й досі) маленька, потерта, брудна книжка. У цій книжці була прихована чарівна сила. Хто брав її в руки, той робився добрим, веселим, гарним, і головне – той починав любити всіх і лише й думав про те, як би й усім було так само добре, як і йому. Купець не обдурював більше, багатий дбав про бідних, великий пан більше не думав, що він не помиляється і що в його голові може вміститися весь світ. І все тому, що той, хто тримав чарівну книжку, любив у цю хвилину інших більше, ніж себе. Але коли книжка раптом випадала з рук того, хто тримав її, він знову починав думати тільки про себе і нічого більше не хотів знати. І якщо книжка ще раз потрапляла на очі, її відкидали ногами, а то й за допомогою щипців кидали у вогонь. Книжка неначе згоряла, всі заспокоювались, але оскільки книжка була чарівна, то вона згоріти ніколи не могла і знову потрапляла комусь на очі.
Одного разу було веселе свято. Усі, хто міг, раділи. Але маленький хворий хлопчик не радів. Його завжди мучили всякі хвороби, і давно вже весь світ здавався йому аптекою, а всі незнайомі люди лікарями, які зненацька почнуть силою напихати його різними гіркими ліками.
Ніхто цього не любить, і ось чому хлопчик, тоді як усі діти веселилися, йшов, гуляючи зі своєю нянею, такий же сумний і нудний, як і завжди. У нього була велика важка голова, яка перетягувала його, і тому йому легше було дивитися вниз, і, можливо, внаслідок цього він і побачив маленьку брудну книжку. І хоча няня й тягла його за руку вперед, він усе-таки наполіг на своєму й підняв книжку
Він тримав її, і що міцніше притискав до себе, то веселіше ставало у нього на душі. Коли він прийшов додому й побачив маму, він закричав радісно: «Матусю!» – і побіг до неї. І хоча дорогою вискочив тато, який читав у цей час одну дуже розумну книжку про те, як треба поводитися з дітьми, і гукнув сердито своєму вередливому синові: «Хіба не можеш не кричати?» – хлопчик не образився і зрозумів, що тато кричить тому, що в нього немає такої самої книжки, яка була в нього.
І тітка, побачивши його веселого, не змогла стримати свого захоплення, підбігла і стала його так боляче цілувати, що іншим разом хлопчик знову б розплакався, але тепер він тільки сказав:
– Люба тітонько, мені боляче, пусти мене, будь ласка!
І хоча тітка ще дужче від цього почала його шарпати, він терпів, бо розумів тепер, що тітка любить його і сама не тямить, що робить йому своєю любов'ю боляче. Коли хлопчик нарешті прибіг до матері, він показав їй свою книжку і сказав щасливий, присідаючи і зазираючи їй в очі:
– Книжка…
Мати не знала, звісно, яка це книжка, але вона бачила, що син її щасливий, а чого ж більше матері треба? Вона захотіла тільки ще додати йому трохи щастя і, погладивши його по голові, лагідно мовила:
– Любий мій хлопчику…
Справді, хлопчик був дуже щасливий, і, коли няня, укладаючи його спати, взяла була в нього книжку, він так почав плакати, що няні довелося повернути йому книжку, і хлопчик так і заснув з нею.
А вночі до нього прилетіла чарівниця фея і сказала:
– Я фея щастя. Багатьом я давала свою книжку, і всі були щасливі, коли тримали її. Але, коли я брала знову її від них, вони не хотіли ще раз приймати цю книжку від мене. Ти, маленький хлопчику, перший, котрий захотів узяти її
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «100 чарівних казок світу», після закриття браузера.