Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Хмельницький зітхнув, помовчав і знову заговорив:

— Тимофію, ти єдина людина, яка змогла зрозуміти мене й мої почуття. Я не забув нашої розмови тим зимовим вечором. Тому тепер я навіть не наказую тобі як твій гетьман, а прошу тебе як друга. Тимофію, допоможи мені повернути Гелену! Вона важлива для мене так само, як і раніше, і якщо Чаплинський її куди-небудь відвезе, то вона буде для мене надовго втрачена, якщо не навіки. Мені нікого більше просити про це, крім тебе. Але, якщо ти відмовишся, я не примушуватиму.

Яскраві сині очі Тимофія зустрілися з темними очима Богдана — у них молодий козак прочитав надію на допомогу. Красунчик зрозумів, що гетьман справді прийшов просити його про послугу, а не наказувати, і що для Хмельницького дуже важлива ця жінка. Так само важлива, як і для нього Орися.

— Скільки людей даєш у супровід? — запитав Тимофій, адже не знайшов у собі сили відмовити людині, яку поважав.

— Сто, — відповів Хмельницький.

— Годиться!

— Добре, що я маю таких товаришів, як ти, на яких можна покластися, — з полегкістю відповів гетьман, адже побоювався, що Красунчик відмовиться. — У Чигирині я маю будинок. Він досі мій, попри відібране майно. Відвезеш її туди й охоронятимеш, доки не підійде наше військо. За день-два ми теж виступимо. Не забувай, що Потоцький уже зібрав військо й веде його до Чигирина. Та коли до нього дійде звістка про поразку сина, він швидко забуде про горілку й бенкети, якими нині, як мені доносять, посилено зайнятий, і шукатиме нас. Гадаю, що місто він не захоплюватиме. А може, поки ми з тобою говоримо, Чигирин уже наш. Адже людям на волості теж кортить. Утім, у будь-якому разі побудеш там, доки я не покличу тебе. Тобі все зрозуміло?

Тимофій ствердно кивнув. Хмельницький зняв перстень із руки і простягнув його Тимофієві:

— Це щоби Гелена повірила, що ти дійсно від мене. Постарайся схопити Чаплинського, але все ж пам’ятай, що твоя основна мета — Гелена. Якщо зловиш його, то відправиш до мене з охороною, — додав гетьман, і в його темних очах промайнула ненависть.

— А якщо зі мною друзі поїдуть, ти, пане гетьмане, не заперечуватимеш? — запитав Тимофій.

— Ну, Воловодченко, може, з тобою й поїде — він за тобою й до біса в пащу полізе, а ось Влад — навряд чи. Не любить він жінок! — скривився гетьман. — Але вирішуй сам. Ти ж ватажком у цьому загоні будеш. Що раніше ви виїдете, то краще.

Роздумуючи над незвичайним дорученням, Тимофій мимоволі усміхався: от до чого дожив — гетьманську полюбовницю стерегтиме! Проте хлопець добре розумів, які почуття володіли Хмельницьким. Якби він був на його місці, то вчинив би так само.

Не варто описувати, як несамовито лаявся і плювався на цю поїздку Влад, який узагалі люто ненавидів Гелену за те, що вона замінила Хмельницькому покійну дружину, яку молодий козак дуже поважав. Але, усе ж пересиливши своє презирство, Влад поїхав із друзями із солідарності.

Від Жовтих Вод до Чигирина було орієнтовно шістдесят миль. Загін рухався швидко, без перешкод. А доїхавши до земель Чаплинського, Тимофій відправив двох козаків у розвідку. Ще двох він відправив про всяк випадок до Чигирина та його околиць, аби дізнатися, що там діється. Хлопець точно не знав, де нині основні польські війська, хоча гетьман попереджав його, що мають бути неподалік міста, тож наскочити на них зі своїм маленьким загоном Тимофій наміру не мав. Передусім варто було дізнатися, де тепер перебуває сам Чаплинський — у своєму маєтку чи в місті. Можливо, він долучився до армії Потоцького, тоді його не схопити. Відправлені до маєтку козаки згодом повернулися, але дізнатися їм вдалося небагато: маєток чудово укріплено, ворота замкнені зсередини і, найімовірніше, сам господар удома, проте напевно сказати не можна, адже навколо немає жодної душі, а найближчий хутір порожній — вочевидь, селяни втекли, кинувши свої помешкання.

Сидячи в сусідньому з маєтком ліску, Тимофій обдумував свої подальші дії: як захопити добре укріплений маєток? Штурмувати його навіть із такою кількістю людей безглуздо — частину його козаків розстріляють із частоколу з рушниць. А такі втрати йому ні до чого — нічого хлопців заради гетьманської коханки губити.

— Що скажеш, Марку? — запитав він у свого друга, який стояв поруч. — Як добути Гелену Прекрасну для нашого царя?

Марко розсміявся: і справді, мов у казці, — Олена Прекрасна, яку треба вкрасти і привезти до царя. Влад лише сплюнув зі злістю: «Чого шкіритеся! Зовсім невесело й не смішно! Бодай цю кляту бабу підняло й гепнуло! Не буде Хмелю від неї добра! Через неї його ледь не погубили, а він волочиться за її спідницею, наче останній дурень! Лише марно тут шляємося замість того, щоби воювати!»

Тут з’явилися двоє козаків, які вели хлопчину зі зв’язаними руками й чомусь заткнутим ротом.

— Красунчику, дивись, якого ми щигля спіймали? — сказав йому зі сміхом один із козаків. — У лісі нишпорив, а як зловили, відразу кусатися почав, наче скажений, аж рота довелося заткнути!

Тимофій дав знак, аби хлопцю звільнили рота й запитав:

— Ти хто такий?

— Та я його панської милості Чаплинського дворовий хлоп, — обережно відповів хлопець, боязко оглядаючи присутніх чоловіків. Із вистрижених чубів, із простого одягу сірого або білого кольору він одразу зрозумів, що його схопили низові козаки, але не міг збагнути, що їм потрібно на землях пана Чаплинського. Чи можна йому не боятися цих людей?

— Що ти в лісі робив?

— А хто ви такі, що питаєте мене? Чого вам від мене треба? — несподівано різко й хоробро відповів спійманий хлопець.

— А запитання тут ставитиму я, — відрізав Тимофій. — Тільки гляди ж, кажи правду, інакше говоритиму з тобою не так люб’язно, — і, наче ненароком, дістав свій кинджал