Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

За дві години до світанку Ханна перев’язала груди й натягнула сарафан поверх військової форми. Навколо голови дівчина зав’язала шарф.

Вони з Ніною вислизнули з кухні й вирушили на зустріч із Леоні й Адріком до закинутої дубильні, де ті чекали на них, охороняючи критий фургон. Дівчата допомогли Адрікові вдягнути форму, набили порожній рукав ватою і пришпилили його кінець всередині кишені, щоб приховати відсутню руку. Ханна заховала свій сарафан і всілася поряд із хлопцем на місці погонича, а Ніна з Леоні, перевдягнувшись у послушниць, улаштувалися позаду.

Їдучи крізь темряву, всі мовчали. Ніна підшила рукави кістяними скалками й тепер тягнулася до них за допомогою сили, розпачливо мріючи про спокій, яким вони наповнювали. Дівчина розуміла, на який ризик наражає друзів, у яку небезпечну ситуацію їх затягує.

Коли фургон зупинився, Ніна зрозуміла, що вони дісталися до пропускного пункту біля підніжжя пагорба. Визирнувши крізь дошки, вона побачили, як Ханна махнула чоловікам у сторожці підробленим пропуском з украденою печаткою Брума. Зенік від напруги аж дихати забула. Та за мить почула, як хльоснули віжки, і коні знову рушили вперед.

Дорога до східних воріт була пряма, але кам’яниста, і Ніна чула, як гупає в унісон з копитами її власне серце, поки вони повільно повзли нагору. Тепер шляху назад немає. Вона збрехала не лише Ханні, а й Адрікові з Леоні щодо своїх намірів на сьогодні.

Задум виник у неї під час довжелезної вечері з Ярлом Брумом. Можливо, вона була божевільною. Можливо, на неї чекає видовищна поразка, та Ніна замислилася, чи не намагалися вони полагодити Фієрду, взявши до рук хибний інструмент.

Коні нарешті вповільнили крок, і Ніна почула голоси вартових. Фургон знову зупинився. Вони дісталися східних воріт фортеці. Голоси в голові зашепотіли гучніше, скеровуючи дівчину. «Ніно», — виспівували вони. Вона здригнулася. Мерці знали її ім’я. «Правосуддя», — вимагали вони.

Зенік подумала про могили навколо цієї місцини, про всіх жінок, дівчат і дітей, котрі тут назавжди зникли. «Ви будете останніми», — подумки пообіцяла вона.

Матаяс якось попросив її зберегти в серці хоч крапельку милосердя до його країни, і Ніна заприсяглася, що збереже. Але дівчата в тій палаті були фієрданки. Вони були мешканками Ґефвалле, Ґ’єла й Кеєрута. І людям у цій країні слід про це нагадати.

Вартові роздивлялися наказ, марнуючи їхній час.

— Накажи їм ворушитися.

— Седжет! — гавкнула Ханна. «Покваптеся!» Дівчина промовила це низьким голосом, і він прозвучав страшенно схоже на батьків.

— Що за поспіх? — поцікавився один із вартових. — Чому вам раптом знадобилося саме тепер перевезти ув’язнених?

— Не всім відомо про роботу, санкціоновану тут командиром Брумом, — відповіла Ханна, цитуючи написаний Ніною сценарій. — До нас дійшли чуткі, що місцеві управлінці збираються приїхати на фабрику через скарги на отруєну воду. А додаткові проблеми нам не потрібні.

— Бюрократи, — буркнув вартовий. — Напевно, тільки й чекають на черговий хабар.

Черговий хабар? Невже місцевим управлінцям платили за те, щоб вони дивилися на отруєну в річці воду… або на дівчат у закинутому крилі фабрики крізь пальці.

За мить ворота з деренчанням розчахнулися.

— Не зачиняйте, — попросила Ханна. — У нас обмаль часу.

— Заждіть, — наказав вартовий. Він відчинив задні дверцята фургона і глипнув на Леоні з Ніною, вбраних у сарафани. — А ці двоє що тут роблять?

— Заради Джела, невже ви гадаєте, що я збираюся заспокоювати цілий натовп заплаканих жінок і загиджених малюків? — кинула Ханна. — А може, ви підете зі мною й витиратимете їхні дупи?

Усі Святі, у неї був справжній талант!

Вартового ця пропозиція, схоже, неабияк налякала.

— Ні, красно дякую.

Він затріснув дверцята, і наступної миті фургон заїхав крізь ворота до колишнього східного вантажного відсіку фабрики.

— Ходімо, — поквапив дівчат Адрік, підганяючи їх до важких подвійних дверей. — Нам знадобилося більше часу, ніж ми розраховували.

Леоні крапнула кислотою на замки на дверях до палати, і вони, засичавши, із дзенькотом впали на підлогу.

Ніна обережно відчинила двері.

Вони увійшли до темного коридору й рушили на тьмяне світло ліхтарів. Дівчина відчувала запах тіл, сморід кислого молока, брудних підгузків і застояні промислові нотки мастила й вугілля.

Палата ледь чутно озивалася зі сну: хтось тихенько похропував, якась жінка стогнала, соваючись у ліжку. Неподалік від ліхтаря лежала в тонкій сорочечці дівчина з запалими очима, а її худенькі руки, наче велетенську перлину, колисали живіт.

Коли дівчина побачила Ніну з Леоні, на її обличчі розквітла щаслива, сповнена надії усмішка.

— Ви прийшли раніше! — вигукнула вона. — Принесли мою дозу?

— А де моя доза? — поцікавилася інша дівчина, підводячись на постелі.

— Святі, — пробурмотів Адрік, побачивши у світлі ліхтарів ряд ліжок і всі жахіття палати. Схоже, йому стало млосно. У Леоні на очах забриніли сльози. Ханна затиснула рота рукою. Вона невпинно хитала головою.

— Ханно? — пробурмотіла Ніна.

— Ні, — дівчина захитала головою ще несамовитіше. — Ні. Він до цього не причетний. Він не міг. Напевно, він не знає.

Заплакав хтось із малюків. Реальність ломки в цих дівчат, їхніх незграбних тіл, їхніх сповнених надії облич здавалася приголомшливою. Чому Ніна вирішила, наче їм удасться з усім цим упоратись? Але вона обрала цей шлях… заради них усіх.

— Сильвіє, — схлипнула Ханна.

Сильвія Вінтер, пригадала Ніна, була однією з пацієнток, яких послушниця потайки виˊходила. Дівчина з запалими очима підвела погляд, але її очі не впізнали Ханну. Та підійшла до ліжка, однак дівчина збентежено зіщулилась.

— Це я, — сказала Ханна. — Я… — А тоді пригадала, що вбрана у форму й риси її обличчя змінилися. — Мені… мені дуже прикро.

— Ходімо, — поквапила її Ніна. — Нам слід ворушитися. — Дівчина дістала з кишені приготоване Леоні заспокійливе. Рідина була молочно-біла, зварена не з листя парем, а з її стебелець.

— Це не схоже на мою дозу, — насупившись, обурилася дівчина біля ліхтаря.

— Це дещо новеньке, — заспокійливо відповіла Ніна. — Ми перевеземо вас усіх на нову базу.

— Нас усіх? — перепитала котрась із дівчат. — І малюків теж?

— Так.

— А на новій базі є вікна? — запитала Сильвія.

— Є, — надтріснутим голосом озвалася Ханна. — І свіжа їжа, і морський вітерець. Подорож буде складна, та ми щосили намагатимемося полегшити її.

Принаймні це було правдою.

Вони по черзі роздавали дівчатам їхні дози заспокійливого й поступово відводили їх до фургона.

Адрік звірився з годинником.

— Уже час.

Він змахнув рукою, і Нінині