Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

й переконати її продовжити навчання, доведеться справді відправити Деде до батька. Тож наступного дня, порадившись із Аделе щодо найзручнішої години для дзвінка (як виявилося, вони з сином постійно спілкувалися телефоном), я поговорила з П’єтро. Мати вже розповіла йому в найдрібніших деталях про все, що сталося, а з його сердитого тону я зробила висновок: Аделе ставилася до ситуації не так, як вона намагалася продемонструвати. П’єтро суворо мені заявив:

– Нам треба подумати, що ж ми за батьки такі й чого позбавили наших дочок!

– Хочеш сказати, що я погана мати?!

– Я хочу сказати, що ми не змогли прищепити Деде та Ельзі вірність і постійність у любові.

Я його перебила, заявивши, що скоро він зможе побути в ролі батька принаймні з однією дочкою: Деде хотіла переїхати до нього, і її від’їзд мав відбутися якомога швидше.

Він сприйняв цю новину спокійно, помовчав, врешті відповів, що сам іще не зовсім улаштувався і потребував трохи часу. Я відповіла:

– Ти добре знаєш Деде, вона – викапаний ти. Навіть якщо сьогодні ти їй відмовиш, завтра вона вже стукатиме тобі у двері.

Того ж дня, як тільки випала нагода, я поговорила з Ельзою віч-на-віч. Без зайвих церемоній я змусила її повернути гроші, прикраси й материн браслетик. Останній я негайно одягла, застерігши: «Більше ніколи не смій брати мої речі!»

Вона говорила улесливим тоном, я відповідала суворо, сказала тихим голосом, що збиралася заявити в поліцію спершу на Ріно, а потім – і на неї. Як тільки вона відкрила рота, щоб заперечити, я відштовхнула її до стіни й занесла руку для ляпаса. Напевно, вираз мого обличчя був справді жахливий, бо Ельза не втрималася й розревілася з переляку.

– Я тебе ненавиджу, – примовляла вона, схлипуючи, – не хочу тебе бачити, ніколи! Нізащо не повернуся в те болото, де ти змушуєш нас жити!

– Гаразд. Лишайся тут на ціле літо, якщо дідусь із бабцею не виженуть тебе раніше.

– А потім що?

– У вересні повернешся додому, вчитимешся й житимеш із Ріно у нашій квартирі, поки тобі це не остогидне.

Вона аж рота роззявила від несподіванки, зависло довге недовірливе мовчання. Я промовила ті слова, ніби найжорстокіше покарання, а вона сприйняла їх як вияв неймовірної щедрості.

– Справді?

– Так.

– Мені ніколи не остогидне.

– Побачимо.

– А тітонька Ліна?

– Тітонька Ліна погодиться.

– Я не хотіла завдавати болю Деде, мамо. Я кохаю Ріно, так сталося.

– І ще станеться, тисячу разів.

– Неправда.

– То гірше для тебе. Значить, кохатимеш Ріно все життя.

– Кепкуєш із мене?

Я сказала, що ні, а сама відчувала, як недоречно звучать ті слова з уст юної дівчинки.

31

Я повернулася до району, розповіла Лілі, що запропонувала дітям. То був сухий обмін інформацією, який більше нагадував перемовини.

– То вони житимуть у тебе?

– Так.

– Якщо це тебе влаштовує, то влаштує і мене.

– Усі витрати ділитимемо навпіл.

– Я можу за все платити.

– Зараз гроші в мене є.

– У мене теж вони зараз є.

– Отже, домовилися.

– Деде як усе це пережила?

– Добре. Через кілька тижнів поїде до батька.

– Скажи, щоб зайшла до мене попрощатися.

– Скажу. Але не думаю, що зайде.

– Тоді попроси переказати мої вітання П’єтро.

– Добре.

Несподівано у мене защеміло серце:

– Усього кілька днів – і я втратила двох дочок.

– Не смій ніколи так казати. Нікого ти не втратила. Ще й сина отримала на додачу.

– Це ти підштовхнула їх до цього.

Вона наморщила лоба, розгубилася:

– Не розумію, про що ти.

– Тобі завжди треба всіх смикати, усе перевертати, руйнувати.

– То ти вирішила звинуватити мене і у витівках своїх дочок?

Я буркнула, що втомилася, і пішла додому.

Насправді протягом кількох днів і тижнів я ніяк не могла заспокоїтися й викинути з голови думку про те, що Ліла змалку терпіти не могла врівноваженість мого життя і всіляко намагалася її зруйнувати. Так було завжди, але після зникнення Тіни справи погіршилися: вона могла щось утнути, подивитися на результат, потім викинути ще щось. Навіщо? Можливо, вона й сама не знала. Ясно одне: дві сестри стали чужими, Ельза вскочила в халепу, Деде їхала на край світу, а я залишалася в районі хтозна як надовго.

32

Я взялася збирати Деде в дорогу. Час від часу вмовляла її: «Залишайся, ти мені серце краєш». А вона відповідала: «У тебе стільки справ, що ти й не помітиш моєї відсутності». Я наполягала: «Імма тебе дуже любить, і Ельза теж. Ви поговорите, і все стане на свої місця». Але Деде й імені сестри чути не хотіла. Коли я згадувала її, відразливо кривилася й виходила з кімнати, грюкнувши дверима.

Якось під час вечері незадовго до від’їзду вона раптом зблідла й почала тремтіти. Пробурмотіла, що їй бракує повітря. Імма швиденько подала склянку з водою. Деде зробила ковток, потім підвелася зі стільця, підійшла до мене й сіла на коліна. Це було щось нове. Вона була висока, вища за мене, уже давно уникала будь-яких тілесних контактів зі мною, а якщо випадково торкалася, то відскакувала, ніби обпечена. Мене вразила її вага, тепло тіла, повні стегна. Я обняла її за талію, а вона обхопила мене за шию й розридалася. Імма підскочила з місця й собі пригорнулася до нас. Напевно, вона вирішила, що сестра передумала і нікуди не поїде, а тому в наступні дні була весела і поводилася так, ніби все владналося. Але Деде все одно поїхала. Навпаки, з того вечора стала ще рішучішою і впевненішою у своїх діях. З Іммою поводилася ніжно, обсипала її поцілунками, приказувала: «Гляди: щоб писала мені щонайменше раз на тиждень!» Щодо мене, не цуралася моїх обіймів та поцілунків, але не відповідала на них. Я всіляко їй догоджала, намагалася вдовольнити всі її бажання, але даремно. А коли я дорікнула їй за холодність, вона відповіла: «З тобою неможливо мати по-справжньому теплих стосунків. Для тебе мають значення тільки твоя робота та тітонька Ліна. Решту вони поглинають, як чорна діра. Справжнє покарання для Ельзи – залишатися тут. Чао, мамо!»

Єдиною доброю новиною було те, що вона знову називала сестру на ім’я.

33

На початку вересня 1988 року Ельза повернулася додому. Я сподівалася, що донька своєю жвавістю зуміє вивести мене з тяжкого душевного стану, у який ввігнала Ліла. Але цього не сталося. Присутність Ріно, замість того щоб наповнити кімнати новою життєвою енергією, надала їм ще більшої гнітючості. Він був добрим хлопцем, в усьому догоджав Ельзі й Іммі, а ті поводилися з ним як із прислугою. Треба визнати, що і я взяла звичку давати йому найнудніші доручення – наприклад, стояти в довжелезних чергах на пошті, – щоб викроїти собі більше