Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

дурні байки, які прийшли до нас із незапам’ятних часів. Проте й Данвіч страшенно давній — давніший за будь-яку ферму чи поселення в радіусі тридцяти миль. Південніше села й досі можна побачити підмурівки пивниці і димар старого будинку Бішопа, збудованого ще до 1700 року, а руїни млина на порогах, зведеного 1806 року, належать до найсучасніших зразків тамтешньої архітектури. Зрозуміло, що промисловість у тій місцевості не процвітає, а фабричний бум дев’ятнадцятого століття майже одразу ж зачах. Найстаріші там, певна річ, кромлехи[210] з неотесаних кам’яних колон, що височіють на пагорбах, але їх походження приписують індіанцям, а не поселенцям. Цілі поклади черепів і кісток, які знаходили у тих кромлехах і на схожому за розмірами кам’яному дольмені[211] на Вартовому Пагорбі, лише підтверджували поширене повір’я, що у тих місцях колись були могильники покумтуків[212]; втім, чимало етнографів, незважаючи на абсурдність такого припущення, наполягають, що ті останки належать європеоїдам.

II

На околицях Данвіча, на великій, частково заселеній фермі, яка стояла на схилі пагорба за чотири милі від самого селища і за милю від найближчих сусідів, о п’ятій ранку, в неділю, другого лютого 1913 року народився Вілбур Уотлі. Дату запам’ятали, бо саме було Стрітення, яке мешканці Данвіча, на диво, святкували під іншою назвою, та ще тому що напередодні цілу ніч безупинно валували собаки, а з пагорбів долинали дивні звуки. Трохи менше важить той факт, що мати новонародженого була однією з деградованих Уотлі, дегенеративна, неприваблива альбіноска тридцяти п’яти років, яка жила зі своїм старим напівбожевільним батьком, про якого у молоді роки ходило багато страшних історій, пов’язаних із чаклунством. Офіційно Лавінія Уотлі не мала чоловіка, але вона, цілком у дусі місцевих традицій, не намагалася зректись дитини, про батьківську лінію якого селяни гадали дуже і дуже довго, розглядаючи найнеймовірніші варіанти. Вона ж, своєю чергою, надто вже пишалася своїм темношкірим, козлоподібним немовлям, яке разюче відрізнялося від її обличчя альбіноски з блідою шкірою і рожевими очима, люди ж не раз чули, як вона бурмоче якісь чудернацькі пророцтва про його незвичайні можливості та величне майбуття.

Нікого не дивувало, що Лавінія бурмоче такі речі, бо ж вона завжди була відлюдькуватою, полюбляла блукати серед пагорбів під час грози, навіть намагалася читати величезні фоліанти, які її батько успадкував по двох століттях існування роду Уотлі і які вже розсипалися на порохню, поточені віком та червою. Вона ніколи не ходила до школи, але її голова була забита безладними уривками прадавніх знань, яким її навчив Старий Уотлі. Віддаленої ферми завжди остерігалися, через те, що Старий Уотлі мав зловісну репутацію, пов’язану з чорним чаклунством, а нагла насильницька смерть пані Уотлі, що трапилася, коли Лавінії виповнилося дванадцять років, не робила це місце популярнішим. Ізольована у такому оточенні, Лавінія радо віддавалася нестримним мріям, а її захоплення були далекими від звичних; дозвілля ж у неї ніколи не було заповнене хатнім обов’язкам, через що з їхнього помешкання давно зникли найменші сліди порядку та чистоти.

Тієї ночі, коли народився Вілбур, з будинку пролунав страхітливий крик, який було чути навіть попри гуркіт пагорба і гавкіт псів, але при тих пологах не було ані лікаря, ані повитухи. Найближчий тиждень сусіди нічого не чули про малого, аж поки Старий Уотлі через сніги приїхав на санях у Данвіч і став молоти якусь нісенітницю до гурту гультіпак у сільмазі Озборна. Здавалося, зі старим відбулися якісь зміни — в його потьмареному розумі з’явилася якась нова ознака таємничості, і якщо раніше старий викликав у людей забобонний жах, то тепер цей страх оселився в його душі, — хоча, здається, він був не з тих, хто переймався будь-якими родинними подіями. Окрім всього, у ньому навіть помітили щось схоже на гордість, яка потім проступила і в його доньці, а те, що він казав про батька дитини, всі, хто його тоді чув, пам’ятали ще довгі роки.

— До ’дного місця мені, шо вни подумають — як малий Лаві буде як й’го неньо, він ни буде виглядав ні на шо, ош ви моглибисте подумати. Чи думаєте, ош люди тилько в сесих краях живут? Лаві троха читала, і має дешо сякоє, ош ви лиш про тоє говорите. Я рахую, ош ’ї хлоп не гірше, чим кось із вас по сесь бік Ейлзбері; а вби ви відали про гори, ош я відаю, то бисте вже не хтіли їй ліпшого слюбу. Аді, я вам шось повім — кдись ви, люди, вчуєте, як дитя Лаві кликатиме ім’я свого неня з вершини гори Сентінель!

Єдиними, хто бачив Вілбура впродовж першого місяця його життя, був старий Захарія Уотлі, ще з давніх, не вироджених Уотлі, та невінчана дружина Ерла Соєра, Мемі Бішоп. Мемі навідала їх просто з цікавості, а те, що вона розповідала опісля, робить честь її спостережливості; а Захарія був прийшов, ведучи за налигач пару корів із Олдерні, яких Старий Уотлі купив у його сина Куртіса. Це поклало початок тривалому періоду закупівель худоби родиною маленького Вілбура, який закінчився тільки 1928 року, коли явився і зник жах Данвіча, а проте напіврозвалена стаєнка Уотлі ніколи не тріщала від надлишку худоби. Був навіть час, коли людей настільки брала цікавість, що вони прокрадалися на їхнє обійстя, щоб перелічити череду, яка паслася на крутому схилі, що над старою фермою, однак ніколи не знаходили там більше десяти-дванадцяти кволих, безкровних на вигляд тварин. Була то якась чумка або ж малярія, підхоплена на занедбаному пасовищі, а чи якийсь грибок на тирсі у брудній стайні, але худоба Уотлі мерла голова за головою. На шкурі вцілілих тварин можна було побачити дивні ранки і струпи, ніби від надрізів, ще раніше випадкові гості раз чи двічі помічали такі самі струпи на шиї сивого неголеного старого та його кучерявої неохайної доньки.

Навесні після народження Вілбура Лавінія знову почала, як і раніше, блукати пагорбами, носячи на своїх непропорційних руках смагляве дитя. Коли всі в околиці вже побачили малого, інтерес людей до Уотлі почав згасати, і ніхто не завдав собі клопоту замислитися над його швидким ростом, якого не можна було не зауважити. Вілбур і справді ріс не щодень, а щогодину, бо вже за три місяці від народження мав розмір і сили, яких не завжди зустрінеш і в річних немовлят. Його рухи, і навіть звуки, які він видавав, були цілком свідомими і контрольованими, що взагалі невластиво дитині, тож ні для кого не стало несподіванкою, коли у семимісячному віці він почав ходити без сторонньої допомоги і, хоч ноги йому попервах і плуталися, через місяць перейшов на впевнений крок.

Десь невдовзі після цих подій — на Галовін — яскраве сяйво освітило опівночі вершину Вартового пагорба, на якій серед курганів, що ховали в собі прадавні кістки, лежав старий плаский камінь, схожий на стіл. Численні розмови почалися саме тоді, коли Сайлас Бішоп — ще з тих, не вироджених Бішопів — якось сказав, що десь за годину до того, як спалахнуло сяйво, йому довелося бачити, як хлопчик прудко біжить угору пагорбом, не відстаючи від