Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

лиш малою часткою знання, яке йому відкрилося. Він не просто так бував у Оксфорді, не марно провадив бесіди зі старим алхіміком і астрологом у Парижі. Він був, направду, обізнаний з тим, що цілий світ — то є лише дим наших умів, і простолюду це невтямки, лише мудрим дано затягуватись і поринати в ці клуби, ніби в дим першокласної Вірджинії[163]. Що ми хочемо, можемо сотворити для себе, можемо й знищити те, що нам непотрібне. Не скажу, що се по суті цілковита правда, але сього досить для невеличкої вистави, яку час від часу можна розіграти. Ви, я так собі гадаю, зацікавились би куди кращим виглядом минулих літ, ніж здатна Вам подарувати Ваша уява, а тому прошу Вас відкинути будь-який страх перед тим, що я хочу Вам показати. Підійдіть до вікна і не кажіть ні слова.

Господар узяв мене за руку, щоб підвести до одного із двох вікон у довшій стіні цієї сповненої гидкого запаху кімнати, і від першого ж дотику його долоні, уже без рукавички, я похолов. Його пальці, сухі і жорсткі, були холодні як лід; мені коштувало зусиль не відсахнутися. Але тут я знову подумав про порожнечу і жах дійсності і сміливо приготувався слідувати за ним, хай би куди він мене вів. Підійшовши до вікна, чоловік розсунув жовті шовкові штори і скерував мій погляд у пітьму назовні. Якусь мить я не бачив нічого, крім мерехтіння міріадів вогників ген удалині. Тоді, ніби у відповідь на непомітний порух руки господаря, краєвид осяяла сліпуча зірниця, і я побачив море розкішної зелені — свіжої і чистої, а не море дахів, на яке очікував мій розум. Праворуч підступно поблискував водами Гудзон, а далеко попереду я бачив нездорове мерехтіння розлогого солончака, осяяного неспокійними світлячками. Спалах згас, і на вощаному обличчі старого некроманта промайнула зла посмішка.

— Це було ще до моїх часів — до приходу нового сквайра. Давайте спробуємо ще раз.

Мене охопило запаморочення, навіть більше, аніж запаморочення від ненависної сучасності проклятого міста.

— Господи Боже! — прошепотів я, — Ви можете робити це із будь-яким часом? — І він кивнув, оголивши чорні пеньки на місці колись жовтих зубів, і я схопився за штори, щоб не впасти. Але він привів мене до тями дотиком жахливої крижаної лапи і знову зробив той непомітний порух.

Знову спалахнула зірниця — але цього разу краєвид уже не здався геть незнайомим. Це був Ґрінвіч, той Ґрінвіч, яким він постав колись, подекуди виднілися дахи будинків, які стояли і нині, але з чудовими зеленими алеями і лужками. Трохи віддалік все так само поблискував солончак, а ще далі за ним я угледів дзвіниці тодішнього Нью-Йорка; церкви Трійці, Святого Павла і Цегляна [164]височіли над своїми сестрами, усе навколо огортав легкий серпанок диму з пічних труб. Мені перехопило подих — не так від самого видовища, як від думки про нові можливості, від того, що малювала мені уява.

— Ви можете — смієте — іти ще далі? — я запитав із жахом, який на мить, здалося, передався і йому, але тоді його обличчя знову перекосилося у злому вишкірі.

— Ще далі? Те, що я бачив, занапастить вас і оберне на кам’яного боввана! Назад і назад — вперед і вперед — дивіться, щоб не пошкодувати!

Пробурмотівши на видиху останні слова, він знову ворухнув рукою, прикликаючи на небо зірницю, яскравішу від усіх попередніх. І на три секунди переді мною постала воістину диявольська картина, і за ті секунди я побачив краєвид, який довіку катуватиме мене у снах. Я бачив небеса, що кишіли дивними крилатими істотами, а під ними — пекельно чорне місто із велетенськими кам’яними терасами, з нечестивими пірамідами, що несамовито впивалися у небеса, і диявольське світло, що горіло у незліченних вікнах. І на далеких галереях я бачив товпища жовтолицих, косооких мешканців того міста, зодягнених у помаранчеве і червоне, які божевільно танцювали під гул литавр, бій гидотних кротал[165] і під маніакальний рев ріжків, нестримні ридання яких здіймались і стихали, ніби хвилі пекельного океану бітуму.

Кажу ж, я бачив цю картину на власні очі, а в моїй свідомості відлунювала блюзнірська розкіш какофонії, що її доповнювала. Це було ґвалтовне звершення всього жаху, який це мертве місто розбурхало у моїй душі, і, забувши про прохання старого мовчати, я закричав, і продовжував кричати, неспроможний опанувати себе, аж, здавалося, почали дрижати стіни довкола мене.

Коли згасла зірниця, я побачив, що й господаря також б’ють дрижаки; вираз невимовного жаху змішався на його обличчі з кривим вишкіром гніву, викликаного моїми криками. Він похитнувся, вчепився рукою у штору, як я допіру, і несамовито закрутив головою, ніби загнаний у пастку звір. Бог свідок, у нього були на те причини, бо коли відлуння моїх криків стихло, почувся новий звук, такий моторошно зрозумілий, що тільки отупіння почуттів зберегло мене при здоровому глузді. То було рівномірне, тихе поскрипування сходів за замкненими дверима, ніби ними підіймалася юрба босих або взутих у мокасини ніг; потім почувся обережний скрип засува, що поблискував у тьмяному світлі свічок. Тоді старий вхопив мене за руку і, бризкаючи слиною, прохрипів, похитуючись і чіпляючись за жовті штори:

— Повня — будь прокляти… ти… ти, верескливий пес — ти прикликав їх, і вони прийшли за мною! Ноги у мокасинах… мерці… Думайте, що хочете, ви, червонолиці демони, але я не труїв ваш ром!.. Чи ж я не беріг вашу пропасну магію?!.. Самі до смерті повпивались, будьте прокляті, не смійте винуватити сквайра — ідіть геть! Лишіть того засува — я тут не для вас!

І одразу двері струснули три повільні чіткі удари, а на губах божевільного чаклуна виступила біла піна. Його переляк, обернувшись безмежним відчаєм, поступився місцем новому спалаху гніву, спрямованому на мене; він ступив крок до столу, на край якого я спирався. Штора, яку він досі стискав у правій руці, поки лівою тягнувся до мене, натяглася і зрештою обірвалася разом із кронштейном, впустивши в кімнату потоки повні, яку звіщала зірниця на небі. У тих зеленавих променях зблідло світло свічок і в кімнаті стали помітні нові ознаки розрухи, з її мускусним запахом, поточеними червою панелями, трухлявою підлогою, забитим коминком, розхитаними меблями і понищеними портьєрами. Не уникнув їх і старий, який чи то під впливом цих променів, чи то через переляк і шаленство зморщився і почорнів, наближаючись і простягаючи до мене свої хижі пазурі. Лише його очі не змінились, вони сяяли то яскравіше, що більше морщилось і чорніло його обличчя.

Стукіт повторився ще наполегливіше, у ньому зазвучали металеві нотки. Чорна потвора переді мною стала лише головою з очима, яка безсило намагалася просунутись у мій бік зогнилою підлогою, час від часу плюючись у безсмертній злобі. Швидкі і різкі удари струснули трухляві двері, і я побачив блиск томагавка, що розламував ветхі дошки. Я не міг навіть зворухнутися, лише очманіло дивився, як двері розлітаються на тріски, впускаючи страхітливий, безформний потік чорнильної речовини, повної жахливих осяйних очей. Рідина швидко розливалась, як потік нафти, проламуючи прогнилі перегородки, перекидаючи стільці на своєму шляху, нарешті вдарилась об стіл і розлилась кімнатою аж до місця, де почорніла голова ще досі витріщалась на мене своїми очима. Потік зімкнувся над цією головою, повністю її поглинувши, і наступної ж миті почав спадати, забравши свою здобич, але