Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Він перевів погляд на Високого лорда, щоб побачити з яким обличчям той слухає покаяння того, хто майже не став його вбивцею, й насилу стримав усмішку. Його, так званий менталіст, поклавши голову на складені на стіл руки, безсовісно дрихнув!

Само собою, безсовісно Високий лорд дрихнув тільки в очах напарника, що відверто заздрив йому. У своїх же очах – на те, щоб заснути у нього було повне право. По-перше, він практично не спав ось вже третю добу, по-друге, лорд Рагнвальдський з таким жаром розповідав про свої злодіяння, що його послуги менталіста зовсім не були потрібні. Якби Ніколас був бадьорішим, він би, звичайно ж, із задоволенням його послухав, але він спав на ходу і тому чесно заснув під чесні відповіді допитуваного і настільки ж чесно прокинувся, як тільки допитуваний замовк.

– Ми тепер, нарешті, ідемо спати? – позіхаючи, поцікавився він.

Чим викликав в заздрісній душі обділеного сном напарника хвилю обурення, яка виплеснулася назовні у вигляді уїдливого коментаря:

– А ви ще не виспалися?

– Ні-і, – знову позіхнувши, мав нахабство заявити Високий лорд.

«Взагалі у людини совісті немає! Хоч би перепросив за те, що задрих на допиті, для пристойності!», – подумки обурювався Ілберт Смартіс. Але... оскільки пред’явити цьому нахабі, окрім своєї образи, йому було більше нічого, процідив крізь зуби:

– Так, тепер ми ідемо спати.

Заради справедливості, варто зазначити, що обурювався головний дізнавач на свого напарника, що придрімав на допиті та не покаявся з цього приводу не довго. Рівно до тієї секунди, поки голова його не торкнулася подушки і він не провалився у блаженний сон.

Ілберт не пам’ятав, що йому снилося, але, очевидно, щось дуже й дуже добре, бо прокинувся він у чудовому настрої. Втім, він не виключав також і того, що справа була просто у тому, що він нарешті виспався.

У будь-якому разі, передчуття доброго дня його не підвело: день і справді виявився багатим на хороші новини і, як наслідок, закриті справи.

До речі, першу справу він закрив ще до сніданку. Точніше не він, а лорд Канінгем і надіслані йому на допомогу агенти таємної канцелярії.

Тітка Ганхілди Ойвіндської та її чоловік, як вони й сподівалися, не встигли позбутися інкримінуючих їх доказів про розтрату майна своєї підопічної, тому із застосуванням до них імператорського ордера на ментальне сканування проблем не виникло.

Після цього ще до обіду він закрив другу справу…

Ні, це була справа не Квентіна Лонгартського, оскільки він усе ще прибував у відключці. Це була справа Лукреції Лонгартської!

Бо саме Лукреція Лонгартська, скориставшись своїм даром навіювання, виявилася тією, хто завів нещасну Ганхілду Ойвіндську на Стіну.

Тут треба відзначити, що це відкриття не тільки дуже здивувало Ілберта Смартіса, а й нескінченно шокувало її чоловіка.

– Лу-лу, але навіщо? – щиро здивувався той.

– Тому, що твого брата давно вже треба було позбутися, а ти усе тягнув! – огризнулася та. – От мені й набридло чекати!

– Але ти намагалася вбити ні в чому неповинну дівчину? До чого тут Нік? – щиро продовжував не розуміти той.

– При тому, що тітка цієї дівчини була готова на усе, щоб отримати її спадок! – незворушно відрізала та. – На усе! Навіть на вбивство Високого Лорда!

Ця заява була настільки смішною, що Ілберт Смартіс, не впоравшись з емоціями, насмішкувато поцікавився:

– І як же вона збиралася вбити Високого лорда?

– Андреара має дар переконувати за допомогою листів, – під тиском магії того самого Високого лорда, чиєї смерті вона так пристрасно бажала, змушена була зізнатися Лукреція. – І вона планувала використати цей дар, щоб запросити Ніколаса на похорон у володіння Високого водного лорда…

– Твою ж хримтурсову зиму! – вилаявся головний дізнавач. – Так от як Кроковецькі тримали Канінгема усі ці роки на відстані! І так, з вами, Ніколас, теж могло спрацювати. Адже Андреара Кроковецька навіть мене переконала, взяти її племінницю на відбір! Особливого переконання, щоправда, це не вимагало, я допускав до відбору практично усіх більш-менш пригідних дівчат, чиїх батьків чи опікунів не лякала, так би мовити, вбивча репутація нареченого. Тому припускаю, що дар її діє лише тоді, коли людина і сама схильна вірити у те, в чому її намагаються переконати. Так що на вас, з вашим підвищеним почуттям провини та відповідальності, Ніколас, її вміння переконувати точно спрацювало б.

Високий лорд кивнув й підтвердив:

– Я б і без переконання поїхав би. Просто із почуття провини.

– І, перебуваючи, за десять тисяч миль від джерела сила, в оточенні озер та морів, ворожих до вашої стихії, стали б легкою мішенню для вбивць.

– І ніхто і ніколи б не пов’язав його смерть зі мною чи моїм чоловіком! – спонукувана ментальним примусом говорити те, що вона думає, гордо проголосила Лукреція.

Жордан за цих слів дружини не стримався й схопився за голову.

О, ні! Не тому, що вчинок дружини шокував його. Навпаки. Він схопився за голову, бо план дружини був непоганий! Дуже й дуже непоганий! І міг би спрацювати! Але не спрацював.

Однак, на жаль, за подібні жалощі не лише на плаху не відправляють, а й навіть під ордер імператорський не приставляють.

А шкода… Тому що душа у другого за старшинством із братів Лонгартських була не менш гнилою, ніж у його дружини та молодшого брата. Просто на відміну від них, в нього було куди більше терпіння й обережності.

Ілберт Смартіс бачив усе це по його обличчю та очам, але, як він сам любив говорити, інтуїцію та відчуття до справи не пришиєш. А фактів того, що Жордан Лонгартський зробив щось по-справжньому протизаконне, він не мав. Так, він інтригував проти брата. Так, ставив йому палиці у колеса. Так, поширював чутки про те, що його брат Ніколас безумець та вбивця. Але він, як і Домінік, міг й справді у це вірити.

Ілберт був переконаний, що Лукреція, напевно, хоч щось, але знає про незаконні справи свого благовірного, але вона мовчить. І змусити її говорити не може навіть імператорський ордер на магічне сканування, оскільки в законодавстві Імперії закріплено, що особа, яка відмовляється від надання свідчень проти себе чи сім’ї, не несе юридичної відповідальності.