Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Зі свого боку, я зазначаю, що, на мою думку, як ті, що розбивали панські дворища, так і ті, що розбивали єврейські крамниці, однаково винні, бо вони знехтували один і той закон і однаково пошкодили чуже майно, бо, на мою думку, не становить ніякої різниці те, що поміщики були православної віри, а крамарі — юдейської. І коли д. Шмаков та його однодумці не хочуть обороняти погромщиків панських дворищ, а д. Ратнер та його однодумці не хочуть обороняти погромщиків єврейського добра, то це тільки свідчить, що не самий факт погрому викликав в цих адвокатів ті чи інші відносини, але те, ще майно було предметом погрому. Отже, не саме подія, а попередні симпатії чи антипатії до жертв погрому змушують д. Ратнера та Шмакова робити з погромників різні категорії. А тим часом скрізь по Полтавщині, де тільки я й обороняв, погромники не чинили насилля ані проти особи поміщика, ані проти особи єврея, а звертали увагу тільки на майно їх. Крім того, ніде на Полтавщині не було таких страшних сцен, які виробляли на Поволжі селяни-росіяни зі своїми поміщиками або в Кишиневі молдавани з євреями. Отже, повторюю, що характер нападів і на панський двір, і на єврейську крамницю був однаковісінький. Через те я ніяк не розумію з погляду логіки, чому вихвалювані моїм пасквілянтом адвокати добре робили, обороняючи в суді Грицька Розбишаченка, коли він, розбивши пана, посунув далі та й розбив «жида». Мотиви й цілі були в обох випадках у Грицька Розбишаченка ті самісінькі: і пан, і євреї, на думку того Розбишаченка, тиснуть його, визискують собі на користь його працю, не дають йому вгору глянути. По всіх погромницьких процесах зовсім виразно й недвозначною смугою проходили ці дійсні мотиви руху проти поміщиків та євреїв. Правда що прокуратура намагалася довести, що підкладом розрухів були національні різниці, а оборонці намагалися довести, що накладом розрухів поновлення адміністративних органів, але ні те, ні друге не було доведено щонайменше в тих процесах, де я обороняв. І хоч поміщики з роду росіяни, а крамарі з роду євреї або росіяни — національно зовсім чужі селянам, які робили розрухи, проте національні причини не мали ніякого значення в розрухах. І коли д. Шмаков з ненависті до євреїв, а д. Ратнер з любові до них — ідуть в ці процеси в супротилежних ролях, то кожному ж очевидно, що осередок ваги не в їх відносинах до погромників, як би слід було, але в відносинах до євреїв. Я не бачу ніякої різниці між поміщиком Абрикосовим, в якого розбито дворище й спалено сіно, і крамарем Янкелем Рубіншнайзером, в якого розбито крамницю й спалено сіно! І мені однаково шкода обох їх, сих людей, які пережили усяке страхіття й зазнали прерізних прикростей від чужих їм по крові й по духу українських селян. Через те я ніколи не зрозумію того пасквілянта, коли він хвалить оборонця погромщиків пана Абрикосова, але ганьбить оборонця погромщиків Янкеля Рубіншнайзера. І мені очевидно, що мій пасквілянт має не одну міру для обох випадків, але дві міри, для кожного окрему. І як птаха пізнається по пір’ю, так пасквілянта можна пізнати по думках. В його писанні говорить не логіка, не розум, не етика, не гуманність, але виключно національний шовінізм найнижчого розбору: розбити «гоя» — то нічого, то «классовое самосознание», але розбити єврея — то дуже погано, то хуліганство !.. Для мене нема й не може бути такої різниці. Кожна людина, коли вона страждає, має право на спочуття, бо я гаразд тямлю, що й Абрикосову, й Рубіншнайзерові болить, коли нівечать їх добро.

Але що ж дало мені право, коли мені зрозумілі болі Абрикосових та Рубін-шнайзерів, обороняти тих, хто нівечив їхне майно? Багато причин. Перша — це те, що самі погромщики геть нещасніші, ніж їхні жертви, що болі самих погромщиків геть дужчі й більші, ніж ... Абрикосових та Рубіншнайзерів, і що, сидячи на лаві обжалуваних, погромники були вже «лежачими». Ця причина полягала в мотивах гуманності. Це та сама причина, яка, на мою думку, спонукала й д. Ратнера та його однодумців стати в оборону погромщиків. В цій думці я не розминаюся з д. Ратнером та його однодумцями. Загальні основи оборони погромників лежать в природі самої злочинної події. І закон, і адвокатська етика [нерозб.], що навіть обжалуваний за найтяжчий злочин має право на оборону в суді, поки судом не стверджено, що він є дійсно злочинець. А там, де злочин робила юрба, вчить психологія юрби, навіть не може бути мови про злочин окремих людей в звичайному розумінні сього слова. Юрба робить здебільшого таке, чого окрема одиниця з тієї юрби не тільки не зробила б, але, навпаки, жахається навіть думки про те. Але, крім того, обороняючи злочинця, адвокат робить це не з солідарності до злочину його, але з причини відшукування правди або з причини гуманності. Це все я прикладав не тільки до тих, хто розбив панські дворища, але й до тих, хто розбив єврейські дворища. І в цьому останньому ми розійшлися з д. Ратне-ром та д. Шмаковим: я вважав можливим обороняти погромників обох категорій, д. Ратнер — тільки тих, які розбивали євреїв.

Очевидно, кожен має право робити, як уважає це найліпшим: аби не шкодив другим...

Я, власне, не знаю причин, через що д. Ратнер та інші воліли краще піти в адвокати приватних пошкодованих (гражданских истцов), ніж обороняти погромщиків в єврейських процесах, коли попереду виступали оборонцями погромщиків проти приватних пошкодованих в поміщицьких погромах.

Але мій лубенський пасквілянт підказує, що причина — «юдофільство». Та це пояснення дихає таким біблійним шовінізмом, такою людиноненавис-тю правила: око за око і кров за кров, що я не йму йому віри — тому паскві-лянському поясненню.

Досі я був певний, що в процесах єврейських погромників адвокати ставали в ролі приватних пошкодованих не через те, що вони юдофіли, але через те, що гадали в цій ролі легше та зручніше з’ясувати справжню істоту й причини з’явища погромів. Щодо мене, то я вважаю це помилкою або заблу-дом і далі стою на тій самій позиції, яку узяв ще попереду. На мою думку, вищезгадану задачу краще, простіше, а