Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Людей на ґанку додалося. Вони не могли чути нашу розмову, але не зводили з нас очей. Вікна націлилися десятками дитячих поглядів. Мабуть, і Зуб дивився. 

— Інаро, про що ти? До чого тут дитина і Прага? 

Чорна діра утворилася всередині, маленьке ніщо в шкаралупі тоншій, ніж у грецького горіха. Варто замислитися, перетворити звуки на слова, а слова на сенси, і ця діра всмокче всю твою душу. Не думай, Едеме, не думай… 

Інара сховала обличчя в долонях, сили покидали її. Вона вихлюпнула останній згусток злості, залишивши собі тільки гіркий сум. 

— Інаро! 

Не думай, Едеме, не думай… 

— Інаро, це була наша?.. — я так і не зміг договорити. 

Інара ледь кивнула. 

— І ти втратила її? 

Волога просочилася крізь її пальці. Вона сказала так тихо, наче це були не її слова, а вітер приніс чийсь далекий шепіт: 

— Я сама… Сама… 

Шкаралупа тріснула, оголивши чорну діру, і моя душа щезла в ній. Без будь-якого стукоту, без свисту і звуку всмоктування — таке стається у вакуумі. 

Я був підкошений новиною, мною хилитало. Я враз сп’янів від раптового усвідомлення того, яке життя могло в нас бути, уявив тисячу моментів, зруйнованих одним рішенням п’ятнадцять років тому. 

— Як ти могла?! 

Це було ударом, а не запитанням. Я йшов геть не озираючись. Якщо довго йти, то думки врешті-решт утомляться й відчепляться. Думка про те, що в мене міг бути син, із яким я міг їхати на самокаті стадіоном і кричати на все горло. Думка про те, що в мене могла бути донька, якій я міг заплітати кіски перед школою, бачачи у відображенні дзеркала, як вона мружиться від ранкового сонця. Думка про те, що я міг піти, залишивши когось по собі. 

Я дійшов до повороту, коли міцна рука схопила мене за плече. Мене наздогнали двоє поліціянтів. 

— Ви поїдете з нами, — велів один із них. 

Другий загрозливо дзенькнув кайданками. 

— Як довго я вже тут? 

— Саме тому в кімнаті для допитів і не буває годинників, щоб час тягнувся повільніше. 

— Бувають. Мені доводилося бувати в кімнатах для допитів. 

— Знаю. Тож і не здивувався, коли мені сказали, що ви не просили адвоката. 

— Впораюся сам. А ви очевидно не поліціянт. СБУ? 

— А у вас, Едеме, око гостре. У мене до вас кілька запитань. 

— Спершу вам самому доведеться відповісти на одне. Поясніть, чому я тут. 

— А ви не здогадуєтеся? 

— Внаслідок поліційного свавілля. 

— Що за країна… Ледве що — зразу кричать про свавілля. Ви тут за підозрою у викраденні дитини. 

— Ніякого викрадення не було. Ви не зможете повісити на мене цю маячню. 

— Ну не знаю, не знаю. Ви ж адвокат так собі, не надто успішний. 

— Так написано в паперах із вашої теки? 

— Бачите, яка вона тоненька. Написано тут не так і багато. 

— На неуспішних адвокатів більше й не буває. Чого ви хочете? 

— Просто поговорити, не під запис. А я потурбуюся, щоб ви якомога швидше звідси вийшли. 

— А якщо не погоджуся? 

— Тоді звідси піду я, а ви залишитеся ще годин на сорок. Ви ж адвокат. Ви знаєте, що так і буде. І відразу ж попереджу наступне ваше запитання: навіщо це мені? Поясню. Вчора президент зробив дуже несподіваний крок — призначив 83-х суддів по всій країні. Звідки вони взялися? Чому він обрав саме їх? Мені незрозуміло. І якщо вже доля звела мене з одним із майбутніх суддів, мені дуже хотілося б знати, що це за людина. Зрозуміти одну, щоб зрозуміти інших. 

— Це я — майбутній суддя? 

— А ви не знали? Де ж ви вчора були? 

— У комі. І ви хочете сказати… 

— У комі? Несподіваний поворот. Може, ви знайомі з президентом або головою його адміністрації? Може, зустрічалися? 

— Ніколи. І покровителів у владі в мене теж немає. 

— Президент учора був у вашій лікарні. Він до вас заходив? 

— Я перебував у комі, але не уявляю, чого раптом це йому знадобилося б. То я стану суддею? 

— Ви цього не хочете? Може, суддя з вас вийде кращий, ніж адвокат. Едеме, чому ви мовчите? 

— Надто багато несподіваних новин за останні кілька годин. 

— Переглядаю вашу справу й не можу зрозуміти. Закінчили виш із відзнакою. Навчалися за кордоном. Улаштувалися у велику компанію, працювали старанно. Але коли наставав час виплачувати премії, вам вони не діставалися. Власне, ви буди єдиним із 24-х співробітників компанії, кого жодного разу не преміювали. У чому ж ваша провина, Едеме? Крали скріпки? Зламали офісний ксерокс, вирішивши відсканувати свою сідницю? Переспали з секретаркою боса? Не відповідаєте? Але, схоже, у цій тонкій теці в мене є відповідь і на це запитання. Ось, наприклад, цікава заява: до вас підіслали гінця, пропонуючи вирішити справу за невелику винагороду… І схоже, така заява не одна. Гм… І ваші клієнти були не проти такого підходу? 

— Я працював тільки з тими, хто хоче відстоювати свою правоту без хабарів. 

— Виходило? 

— Не так часто, як треба б. 

— Розкажіть, як воно — відчувати, що ні в чому не винний клієнт пішов за ґрати тільки тому, що ви не задіяли всіх інструментів, які у вас були? Правда, таке трапляється не завжди, але ж траплялося? Ви хоча б відвідуєте їх у тюрмі? Приносите цигарки й солодощі? Думаєте про них, коли п’єте холодне пиво в липневу спеку чи задмухуєте свічки на торті? 

— Це був їхній вибір, а не мій, і вони були готові до такого варіанту. Але якщо таких людей не буде, то систему ніколи не змінити. 

— І багато ви змогли змінити з Фростовим? 

— А ви, схоже, ще та мерзота. 

— Переходите до образ. Гідний аргумент у суперечці. Здавалося б, і парирувати нічим. Але повернімося до тонкої теки. Я бачу, ви винні в ДТП. Обійшлося без наслідків, навіть штрафу не заплатили. Тобто за свою