Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Я не домовлявся. Після цієї аварії в мене діагностували ураження Мітча. Знаєте таку хворобу? Крім смертельних наслідків, у неї є ще одна неприємна особливість: хворий може раптово знепритомніти. Відтоді я за кермо не сідаю. 

— У справі цього немає. Співчуваю. 

— Співчуття прийняті. 

— Пробачте, Едеме, я справді не знав. Незручно вийшло. Ви тому пішли з фірми й відкрили свою практику — через хворобу стало важче працювати? 

— Ні. Я вирішив обирати тільки ті справи, які здаються мені важливими. Хвороба не залишила мені часу на інші. 

— Давайте поговоримо про сьогоднішній інцидент — назвемо його так. Учора ви ще перебували в комі, а сьогодні вийшли з неї — правильно я розумію? Познайомилися в лікарні з хлопчиком і вирішили з ним утекти? Ледве прийшовши до тями? 

— Він попросив відвезти його в дитячий будинок. Я й відвіз. 

— Але спершу купили йому одяг, нагодували й звозили на стадіон. Чому саме стадіон? Що ви там робили? 

— Каталися на самокатах. Я намагався вмовити його на пробіжку в парку, але Орест хотів саме на стадіон. Це було для нього важливо. 

— А ви завжди такі добрі до дітей із притулку? 

— Завжди. Я сам із притулку. 

— Чекайте, у досьє сказано, що ваші батьки померли сім років тому. 

— Прийомні. Хоча нікого ріднішого за них у мене не було. 

— До всиновлення ви виховувалися в тому ж притулку, що й хлопчик? 

— Мій притулок у Криму, а в цьому я ніколи не був. Хоча він мені знайомий — бачив на фото, не можу тільки згадати, де… 

— Громадянка Домановска, з якою ви бачилися… 

— Хто це? 

— Інара Домановска. 

— А, то вона вийшла заміж. 

— Ви засмутилися? Хоча як це зрозуміти, якщо ви весь час зображаєте ображеного Мальвіною П’єро. Хто вона? Ви були в неї закохані? Здається, я розумію: ви досі її любите. 

— Яким чином це стосується справи? 

— Безпосереднім, адже ситуація складається дуже цікава. Ви закохані в жінку, яка вийшла заміж за іншого, і втікаєте з лікарні з дитиною, схильною до суїциду. З дитиною, яку вона давно намагається всиновити, і цього разу в неї напевно б вийшло. Уявіть: ви стали суддею й розбираєте таку справу. Невже повірите у збіг? 

— Ви чули про обґрунтований сумнів? 

— Схоже, обвинуваченим у вашому залі суду дуже пощастить. З таким світоглядом ви ризикуєте стати легендою суддівського корпусу. Хоча з усією цією історією — навпаки, ризикуєте не стати. 

— З моєю хворобою я вже нічим не ризикую. 

— Як ви самі вважаєте: чому президент вирішив, що одним із суддів маєте стати саме ви? Може, є якийсь взаємозв’язок між вами? Спільні знайомі, клієнти, яким ви допомогли? 

— Ні, принаймні я таких не знаю. 

— А чи може так бути, що президент вас знає, а ви його — ні? 

— Що за дурне запитання. 

— Може, ви дружите з антикорупційним прокурором? 

— Наша розмова безповоротно рухається в глухий кут. 

Вони зайшли в кімнату для допитів без стуку: двоє поліціянтів і двометровий поголений налисо здоровило з телефоном, який у його руці здавався манюньою дитячою іграшкою. Чиста гора м’язів. Я не міг утриматися від думки, як же йому вдається своїми колодами набирати номери на такій крихітці. 

Мій співрозмовник глянув на гостей із погано прихованим роздратуванням, але поліціянт, що стояв позаду здоровила, здвигнув плечима, вочевидь вважаючи це достатнім поясненням. 

— Пане Едеме, я ваш адвокат, і ми йдемо звідси, — відрізав здоровило. За весь час, поки ми були в кімнаті, він так і не глянув ні на кого іншого. — Директор інтернату просить вибачення за це невеличке непорозуміння з хлопчиком. Цей інцидент не буде зафіксований у жодних документах, крім журналу відділку, але це не страшно. 

Deus ex machina, подумав я. Жодного разу — ні у власному кабінеті, ні в кімнаті для побачень, ні в залі суду — я не стикався із ситуацією, коли з-за пагорбів з’являється кавалерія і рятує мого клієнта. І вже точно не очікував, що одного разу кіннота ввірветься в гущу бою заради мене самого. 

Мені квапливо повернули вилучені речі, так, наче в іншому разі мій адвокат міг заграбастати своїм лапищем забарного працівника поліції і стукнути ним об вилинялу стіну. 

З рятівником у дорогому костюмі я заговорив тільки опинившись на вулиці. 

— Зроду в мене не було свого адвоката, — сказав я. 

— Зате в мене свого часу було їх багато, — відповів здоровань не сходячи з місця. 

Секунд через десять стало зрозуміло, чого він чекав. Перед входом у відділок плавно зупинилася дводверна «Тесла» — і я відчув себе другорядним персонажем елітної реклами. Отим хлопцем, якому призначено спостерігати за цим дивом збоку і в якого немає жодних шансів опинитися в салоні такого автомобіля. 

— Перш ніж поїхати, поясніть, хто ви, звідки про мене довідалися й чому вирішили витягти з відділку? — скоромовкою випалив я, бо ступи ця гора м’язів бодай крок — і лавини вже не спинити. Але зізнаюся, навіть якби він вирішив розповісти детально, напевно половину його спічу я б пропустив — думки були зайняті тільки одним: як він збирається втиснутися в цю «Теслу»? 

Адвокат сказав коротко, однак і тут йому довелося повторити. 

— Це приїхали по вас, колего. Там усе розкажуть. 

Він привітно ляснув мене по плечу — так, що я ледве не скотився зі сходів, і рушив до стоянки. Поли його піджака не сміли розвіватися на вітрі. 

Дверцята «Тесли» відчинилися, і водій — широкоплечий, вилицюватий, із посмішкою Такесі Кітано — кивнув, кваплячи мене. 

— Куди ми їдемо? 

— Додому до Віктора Шевченка, — відповів водій. — Чули про такого? 

— Доводилося, — пробурмотів я. 

Я згадав про візитівку Віктора Шевченка в своїй кишені. Отже вона з’явилася в моїй палаті невипадково. Що ще я встиг пропустити за час коми? 

— Він вирішив відправити по вас «Теслу», щоб ви почувалися в більшій безпеці, — додав водій, коли поліційний відділок був уже позаду. 

— Як це пов’язано? — здивувався я. 

— Ну-у-у, — затягнув водій, — наприклад, ніхто не викрадає людей на «Теслі».