Читати книгу - "Право на шанс, Олена Гриб"

– Якби Зарлат хотів когось заарештувати, то не приперся б сам у лігво злочинців і не притягнув би половину теляти на вечерю, – продовжував Артан.

Сам? Погляд мимоволі кинувся до кухонного вікна, потім – до дверей, і лише після цього – до моїх босих ніг.

– Неприємно все це вислуховувати, – просторікував далі високородний вискочка, – але куди діватися? Тут володіння таємної служби і він має право поводитись як завгодно. Та й ми не безневинні овечки, якщо на те пішло.

«Ми барани! Тупі самовпевнені барани, що забрели у вовче лігво і влаштували там пасовище!» – горіло на язику.

– Цікаво, що йому треба? – розмірковував уголос Артан. – Якщо Мела, то магія. Якщо не гільдійська магія, то щось незаконне. Якщо незаконне, то річ у тутешньому князі.

Дзенькнув посуд. Я глянула на підсунуту до мене миску і проковтнула слину. А чому не до країв? Катові Ів не пошкодувала зайвого шматочка!

М’ясо… Як же давно я не їла нічого настільки смачного! Рука сама потягнулася до виделки.

Телятину приніс Зарлат? З якого дива, га?! Він або найгірший зі збоченців, або справді не збирається нікого заарештовувати. Принаймні сьогодні.