Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Ой встань, ой встань, подоляночко,

Ой встань, ой встань, молодесенька,

Умий своє личко, та як скляночку,

Біжи до Дунаю,

Бери ту, що скраю…

Ця пісня бриніла в його уяві, він дивився на зорі, відчуваючи радість безбережного простору, і їй, тій радості, ім’я було — Ярина Подолянка.

Він прислухався до нічного шалу соловейків і завмирав од побожного захвату перед красою творіння, і тому захватові ймення було — Подолянка.

Повівав йому в лице нічний вітрець — і запашний, і теплий, і гіркий, і йому теж ім’я було найкраще в світі — Подолянка.

Приносив той пóвів до міста з глибини Долини пахощі лісу, лугу, поля, сіна, калинових квітів, дальнього пожару й пороху, і тих прегірких пахощів назвати він не міг би інакше, як — Ярина Подолянка.

Він чув, либонь, у тиші, як дрімають квіти, як бруньки бубнявіють, як росте полин, думаючи, що він — найсолодша в світі трава, і вся ця гірка тиша теж була Ярина, і він, про неї марячи, заходив аж під хмари.

Бриніла від озера пісня, русальна пісня зелених свят, і в співі тім йому вчувалася — вона ж, недосяжна й гордовита панночка, вона, вона, Ярина Подолянка.

Любові й світла не сховаєш, і парубок палав, жахтів огнем, ярився, пломенів, Кохайлик, аж дубова довбня димувала в його руці, і полумінь любовного вогню буяв чи не до неба, і, мабуть, сам пан Бог його чудово бачив, той вогонь, а може, й грів старі кістки над ним, але ж сама панна, пишна Подолянка, вона ж не відає про той вогонь анічогісінько, бо вже десь там забула й думати про голодранця, котрий сьогодні так зухвало сватався до неї, до єдиної племінниці самого єпископа Мелхиседека, забула десь там, забула, забула! — і досада шкребла душу Кохайликові, шкребла за пазухою, мов лапою скажена кішка.

Никаючи по вишгороду, серед руїн домініканського монастиря, Михайлик за кілька кроків раптом постеріг дві постаті, дівчину й запорожця.

Це не були закохані.

Хоч Михайлик на любовному ділі досі не знався нітрішки, але збагнув, що якась лиха пригода звела цих двох людей, такі насторожені були вони проти всього навколишного світу, проти цих зловорожих руїн, навіть одне проти одного.

Почувши голос дівчини, аж здригнувся Михайлик, бо то ж була циганочка Мар’яна.

— Я бачила ось тут… — пошепки сказала вона, але Михайлик стояв так близько, що й дихання було чути, тож і розібрав слова. — Панок той, пан Оврам, він зник тоді в проломі, ось тут, наче під землю ввалився. І хтось його зустрів, бо чути було голоси…

— Коли ти його бачила? — стурбовано спитав запорожець, і цей голос Михайликові здався також напрочуд знайомим.

— Панок прибув до Мирослава вчора. А сьогодні…

— Чи ти багато зразу чула голосів? — спитав той запорожець, і Михайлик з помітного гаркавлення, з химерної вимови впізнав Пилипа-з-Конопель. — Скільки ж їх там? — питав Пилип, киваючи на пролом у камінній стіні, біли якою вони обоє спинились. — Двоє? Троє? Четверо? Чи, може… — І замовк, і задумався, і мислі мчали швидко, наполегливо, навально, бо він був сутий француз. — Оці українці… чорт би їх маніжив! — думав Філіпп уголос, — ніколи не бережуться… Знають про смертельну небезпеку, яка загрожує панні Кармелі, а й вусом не ведуть, щоб сховати панну Подолянку, поставити надійнішу сторожу, виловити лиходіїв… як діти малі!.. От їх і шарпають, кому скортить, плюндрують, і їхня дитяча безтурботність, і довірливість не раз були причиною, до бідування, до гарбання, до ворожих навал… — І руанець думав про це так сердито, аж самому раптом стало смішно, бо довго сердитись не вмів. І він сказав: — Вони там сплять собі, чудні оці мирославці, а ми з тобою, дівчино, ось тут, чужа-чуженина в цім городі, маємо за них клопіт і мусимо вболівати за чиїсь болячки, як найостанніші дурні, котрим…

Але Пилип скінчити не поспів.

На нього ззаду, з того пролому в мурі, легко промайнувши, напали кілька чорних і нечутних тіней, але схопити й зв’язати Філіппа не встигли, бо за три кроки, причаївшись, стояв Михайлик, а в руці його була здорова довбня, кована залізом.

За мить збагнувши страшну небезпеку, що навалилась на славного Пилипа, на циганочку, на панну Подолянку, на ціле місто, Михайлик не встиг і роздивитись, чи ж багато ворогів навалилось на француза, кинувся з довбнею на несподіваних нападників і крушив їх, не лічачи, та й Пилип, побачивши підмогу, вихопив шаблю, та й Мар’яна схопила келеп, що вилетів з рук у поверженого Михайликовою довбнею якогось панка, і за кілька хвилин розметали втрьох вони добренний десяток нападників, а француз і циганочка не встигли й роздивитись навіть, хто ж прийшов так несподівано на допомогу, бо Михайлик зразу ж таки зник поміж руїнами католицького монастиря.

— Хто ж це був? — спитав, піт витираючи з лоба, Філіпп.

— Михайлик… — тихо мовила дівчина.

Вона й побачити його не встигла, але певна була, що то він.

17

А Кохайлик, ніби й не сталось пригоди, бо така вже то була неспокійна клечальна ніч, ішов далі та далі, никаючи, місця собі в цім чудовім світі шукаючи, ішов, ніби й не настрахався нітрішки, як і завше, коли, бувало, просив товаришів: «Налякайте мене, розсердіть мене, насмішіть мене…» — хоч те нікому й не щастило, бо ж досі він бував сердитий тільки до роботи…

Ще зранку (розгулявся ж, як теля, що зірвалося з припони, бо з тої хвилини, як заорав у рівчак носом, джмелі в голові не вгамовувались) не облишало його почуття такого польоту, що, коли б матінка знала, як високо її синок залітає, не спала б оце зараз у ковалевій коморі…

Соколині очі блищали в пітьмі небезпечним вогнем, і вперта складка біля нижньої губи, і той безнастанний політ — усе це свідчило, що протягом одного-однісінького дня з хлопчини вийшов парубок, котрий сьогодні зранку на базарі кидав очима межи дівчима, а зараз одну тільки дівчину, до якої й сподівання нема будь-коли доступитися, одну тільки дівчину не проміняв би він на всіх дівчат України, бо, як це з’ясувалось нині, кращої дівки в світі нема від тої панни Подолянки, і він поспішав униз, до міста, і все в ньому співало: настає ж такий час, коли соловей не співати не може.

18

Соловейко щебече, кажуть, поки ячмінь почне колос викидати, а тоді вже й не чути.

Соловейко тьохкає, поки дітей не виведе, тож і Михайликові