Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

40

Дорогою в Брюгге Уленшпігель сказав Ламме:

— Багато грошей витратили ми з тобою на вербування солдатів, на шпигів, на подарунок циганці та й на oliekoek'и — ти з’їв їх безліч. А чи продав хоч одну? Отже, не напихай так свого черева, будемо жити ощадливо. Дай мені свої гроші, я прибережу наші спільні кошти.

— Згода, — сказав Ламме, віддаючи йому гаманець. — Тільки хоч не дай мені вмерти з голоду, бо, знаєш, такий дебелий товстун, як я, і їсти потребує поживно та багато. Добре тобі, худому здохлякові, жити аби день до вечора, їсти чи не їсти — як доведеться, живитися повітрям і дощем, як дошки на помості набережної. А мене від повітря тільки млоїть, а дощ викликає голод. Мені потрібна інша пожива.

— Ти й матимеш поживу, хоч пісну, зате праведну, — мовив Уленшпігель. — Хоч яке черево не встоїть проти неї/ Воно від такої їжі потроху спадає, і тоді найважча людина стає легкою. І ми незабаром побачимо, як схудлий, милий мій Ламме бігатиме, наче олень.

— От горе! — вигукнув Ламме. — Гірка ж буде тепер моя пісна доля. Я голодний, сину мій, і хотів би повечеряти.

Надходив вечір. Вони прибули до Брюгге під Гентську браму. Показавши перепустки і заплативши по півсоля за себе і по два соля за ослів, вони в’їхали в місто. Ламме, згадавши Уленшпігелеві слова, вельми засмутився і запитав:

— А чи скоро будемо вечеряти?

— Скоро, — відповів Уленшпігель.

Вони зупинилися in de Meermin — в «Сирені», позолочене зображення якої у вигляді флюгера стриміло на даху заїзду.

Мандрівці поставили своїх ослів у конюшні, і Уленшпігель замовив на вечерю для себе і для Ламме хліба, пива і сиру.

Хазяїн глузливо посміхався, подаючи їм цю мізерну вечерю. Ламме ледве ворушив щелепами і в розпачі поглядав на Уленшпігеля, який уминав дуже черствий хліб і дуже молодий сир, наче то були смажені ортолани. Ламме і пиво випив без особливого задоволення. Уленшпігель підсміювався, дивлячись на його страждання. А у дворі заїзду іще хтось сміявся, заглядаючи іноді у вікно. Уленшпігель примітив, що це була жінка, яка все ховала своє лице. Гадаючи, що це якась служниця-жартівниця, він більше не думав про неї. Дивлячись на Ламме, який сидів блідий, сумний, жалюгідний через те, що не вдовольнив свого черева, він пожалів його і хотів був уже замовити йому яєчню з ковбасою, м’ясо з квасолею або якусь іншу гарячу страву, коли ввійшов baes і, знявши шапочку, сказав:

— Якщо панове мандрівці хочуть кращої вечері, то можуть замовити собі, що їм до вподоби.

Ламме широко розплющив очі, а ще ширше роззявив рота і страшенно здивовано подивився на Уленшпігеля.

А той відповів:

— Мандрівні ремісники не такі багаті.

— Але ж буває іноді, — мовив baes, — що вони й самі не знають, що посідають. — І, показавши на Ламме, додав: — Одне таке лагідне обличчя варте інших двох. То що ж зволите, шановні добродії, їсти й пити? Яєчню з жирненькою шинкою, choesel'і, сьогодні зготовлені, і пиріжків, каплуна, що аж тане в роті, смаженого м’яса з прянощами, антверпенського dobbelknol'я, брюггського dobbelkuyt'а, лувенського вина, на смак такого, як бургундське? І все задарма.

— Принесіть усе, — сказав Ламме.

Незабаром усе з’явилося на столі, і Уленшпігелю було приємно дивитися, як бідолаха Ламме, зголоднілий, як вовк, накинувся на яєчню, choesel'і, на каплуна, шинку, смажене м’ясо і літрами лив у свою пельку dobbelknol, dobbelkuyt і лувенське, що смакувало як бургундське.

Наївшися по саме нікуди, він блаженно сопів, наче кит, а проте оглядав стіл, чи нема на ньому ще чого, щоб завдати роботу зубам. І почав трощити крихти від пиріжків. Ні Уленшпігель, ні він не помічали гарненького личка у дворі, що, усміхаючись, зазирало до них у вікно. А коли baes приніс їм ще й гарячого вина з корицею та цукром, вони знову почали пити. А потім співали пісень.

Як настав час лягати спати, господар сказав їм, щоб вони зволили піднятися у свої великі гарні кімнати. Уленшпігель зауважив, що для них досить на двох і одної комірчини. Baes відповів:

— У мене комірчини немає. Кожен із вас спатиме в панській кімнаті безплатно.

І справді, він їх відвів у кімнати з розкішними меблями й килимами. У кімнаті Ламме стояло велике ліжко.

Уленшпігель таки добре хильнув і ледве тримався на ногах, так його хилило на сон, а тому, відпустивши Ламме, він негайно і сам ліг спати.

Другого дня, ополудні, він зайшов до кімнати Ламме, а той ще задавав хропака. Біля нього лежав гарненький гаманець, напханий грішми. Розкривши його, Уленшпігель побачив, що там повно золотих каролю і срібних патарів.

Він розбуркав Ламме, а той, прокинувшись, протер очі і, стривожено озирнувшись навколо, крикнув:

— Моя жінка! Де моя жінка?

Показавши на порожнє місце в ліжку біля себе, Ламме додав:

— Вона щойно була тут.

Потім, стрибнувши з ліжка, він заглянув у всі кутки, в альков, у шафи, затупотів ногами й закричав:

— Моя жінка! Де моя жінка?

На галас прибіг baes.

— Негіднику! — крикнув Ламме, схопивши його за горло. — Де моя жінка? Де ти подів її?

— От ще мені клопіт, — сказав baes. — Твоя жінка? Яка жінка? Ти прийшов сам, я нічого не знаю.

— Чи ба! Не знає, — скрикнув Ламме, знову обшукуючи всі закутки в кімнаті. — Ой лишенько! Вона була тут цієї ночі, у моєму ліжку, як колись у щасливі часи нашого кохання. Еге ж. Де ж ти, моя мила?

І, кинувши гаманця на підлогу, він сказав:

— Не твої гроші мені потрібні, а ти сама, твоє солодке тіло, твоє добре серце, о моя кохана! О райська насолодо! Ти вже не вернешся більше, я вже звик був тебе не бачити, жити без кохання, скарбе мій дорогоцінний. І ось тепер, нагадавши все, ти знов покинула мене. Ні, краще вмерти! О дружино моя! Де ти, дружино моя?

І, впавши долі, він заплакав гіркими сльозами. Потім схопився, відчинив двері і в самій сорочці пробіг через увесь заїзд, вискочив на вулицю і все кричав:

— Моя дружина! Де моя дружина?

Але він зразу ж вернувся, бо хлопчаки почали сміятися з нього й кидати каміння.

Уленшпігель примусив його одягтися і сказав:

— Нема чого так побиватися, ти її побачив уже, ну і ще побачиш. Вона ж тебе ще любить, бо, бач, вернулася до тебе, і це ж, безперечно, вона заплатила хазяїнові і за вечерю, і за кімнати, та