Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ми тутки із Митьком малінько пуча збираємо. Нас баба, фрасову їй каріку, заставила, — вдруге за день відкрив страшну таємницю дід Соломон, швидко дибаючи назустріч військовим.
Бідний Соломон мав таке перелякано-бідолашне лице, наче його зловили у чужому курнику із міхом крадених несучок.
— Ви откуда здєсь взяліся? — запитав суворо військовий у офіцерській формі.
— Ми, панику, з Небесі, пуча тутки збираємо, — догідливо вклонився дід.
— Што? Што? Ви с неба упалі вмєстє з вражим апаратом? — здивувався офіцер.
— Ні! Ні! Ні! — відчайдушно заколотив руками Соломон. — Небесі — се присілок, он там, під горою. А з неба упала якась вредна мантафунія. І нам тоже вона дуже противна, — кивнув у бік апарату, що і далі собі клацав.
— Єфрємов, посмотрі внімательно: нє замініровано лі, і нєсі к машінє! — дав вказівку старший.
— Вообще, дєд, давай договорімся — ти нічєво нє відєл і нє слишал. А єслі што услишіш, у тєбя і у всєй твоєй фамілії будут большіє непріятності, — похитав багатообіцяюче офіцер.
— Пане офіцірє, майте розум! — заволав дід. — Та я не лем сліпий і глухий, а ще й дурний! Ану ж лем, зазвідайте нашого Митька, — кивнув на мене. — Най вам скаже дітвак: мене всю жизнь даже баба називає сліпим кротом, глухим биком і дурним цапом! Я што увиджу і учую — нараз у мені вмирає! Із мене і кліщами слова не витягнеш!
— Ну… ну… смотрі, єдрі твою налєво, — попереджуюче помахав офіцер. — А то ми тебе єщо і пособнічєство контрреволюциі пріпішем…
За кілька хвилин апарат завантажили у джип. Коли військові скочили у машину, аби їхати… дід благально попросив.
— Пане офіцірє, спадьте на ласку, маю до вас велику просьбу…
— Давай, говорі…
— Коли будете там розбиратися із… як тото… із тими, што впали з неба, — дід глянув на апарат, — знайте: я з ними не мав ніякої бесіди. Якшто будуть штось казати, што я комусь сочуствував, а когось облаяв, майте на увазі — то всьо вражеська пропаганда… Ви зазвідайте мою бабу, а она вже доповість, што я так люблю сов’єтську власть, што даже на самогонку не проміняю…
Останні слова офіцер, певне, не почув, бо тільки Соломон почав кликати у свідки бабу Фіскарошку, машина сердито рявкнула і помчала до Мукачева.
Від пережитого Соломон аж спітнів. Сів собі на купу соняшникового бадилля, довго мовчав у роздумах, а потім не то до мене, не то до себе поскаржився:
— От, неборику, так і жиємо — не то на чужій, не то на своїй землі. А ще ліпше сказати — жиєме на дивній землі: сонце зустрічаєш під одними прапорами, а проводжаєш уже під іншими… Монголи, татари, мадяри, австрійці, німці, румуни, чехи, тепер руські — усі перли і пруть сюди! А ти у своїй хижі ще й мусиш перед кожним чужаком виправдовуватись, чому служив попередньому панові.
Соломон тяжко зітхнув, піднявся, почав готувати в’язанки бадилля, але рот йому і далі не закривався.
— Бідна наша земля закарпатська, але, видати, дуже смачна, бо ріжуть її пани всю історію, ріжуть, ріжуть скибочками і ніяк не наситяться, скисли би, як крумплі підбивані…
Відтак Соломон поманив мене до себе, зачерпнув з-під ніг жменю землі і мовив.
— Но позерай, хлопе: земля як земля… як і всюди… нормальна земля…
Але тут раптом підніс жменю до рота, спробував грудочку землі на смак і, пожувавши, роздумливо сказав.
— Так то воно, неборику, так… земля як земля… але, знаєш, хлопику, наша земля намного майсолодша, як у чужих світах.
* * *Весь навколишній світ — і прижухлі небеса, і опечалена Долина Святого Івана, і скорботні ліси, і враз здрібнілі гори, і безнадійні води у річці Кривуліні — все якось притомилось, почало дрімати і забуватись осіннім сном. Тільки одне дерево на самій верхівці гори Ловачки гордо знехтувало законами природи і, наче божевільно зійшовши із розуму, зеленіло пишними кронами, осяваючи усю придунайську рівнину м’яким, срібно-заспокійливим і теплим сяйвом. Це була яблуня із біблейським іменем Єва.
Як і все, що народилося, існувало, жило на наших Небесі, Єва теж мала свою незвичну історію, біографію і, головне, непередбачуваний і неординарно-колоритний характер.
Ніхто достеменно із місцевих не відав, скільки нашій Єві літ. Оповідали, що посадив її на самій маківці голови Ловачки святий Іван. Він з’явився на наших Небесі тисячу літ тому, заснував тут поселення. Проте сам обрав собі за помешкання одну із печер під горою Ловачкою неподалік того місця, де згодом звівся мукачівський монастир — один із найдревніших у Карпатах.
За свідченням древніх хронік, а також згідно з родинними переказами святий Іван у миру був могутнім підкарпаторуським князем Іоанном Драгобратом — це були часи правління на Підкарпатській Русі князя Лаборця. Родинне гніздо князі Драгобрати звили на горі Любиці — це між теперішнім Перечином і Березним, — яка славилася від Карпат і аж до Балкан своїми дивами. Найвідоміше з них —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.