Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

«Їй притаманна чесність та прямота. В головному вона ніколи не обдурить, хоча може бути дуже гнучкою й часом користується своїми жіночими чарами, а це — свого роду хитрощі».

2010 року баронеса Тетчер відзначила свій 85-річний ювілей. Завершивши активну політичну кар’єру, вона зайнялася дослідженнями у сфері політології та геополітики, опублікувала три великі монографії.

Я зміг пережити таку кількість прикрощів та наклепів тому, що я оптиміст, тому, що я ніколи не занепадаю духом, тому, що я знаю, що політика — це «американські гірки», на яких людина то злітає догори, то падає додолу.

Сяопін — це спеціальна дорожня пляшечка для китайської горілки. Маленька та опецькувата, вона має ту саму особливість, що й відома слов’янська іграшка — іван-покиван. Сяопін неможливо перекинути — якщо його нахилити чи навіть покласти на бік, він неодмінно знову встане на денце, а горілка не розіллється. Прізвисько Сяопін 17-річний Ден Сісянь отримав від своїх земляків-китайців у Франції на самому початку 20-х років минулого століття. Воно було зумовлене й зовнішністю — невисокий навіть для китайця Ден уже тоді був досить кремезним, — і характером. Через кілька років дружнє прізвисько стало партійним псевдо молодого функціонера-комуніста, що діяв у підпіллі, й назавжди замінило його справжнє ім’я. Ден чудово виправдав це прізвисько. Протягом свого довгого життя він тричі (!) втрачав практично все — 1933-го, 1966-го та 1976 року його позбавляли всіх партійних та адміністративних посад, арештовували й відправляли в політичне небуття. Й щоразу він повертався — ще впливовішим і незаміннішим. «Так, я тричі помирав і тричі воскресав», — визнавав сам Ден Сяопін наприкінці життя. 1979 року Ден став лідером найбільш населеної країни світу, хоча ніколи формально не отримав найвищих посад ані в партії, ані в державі. Й не тому, що не зміг, — просто не захотів. А на початку 1990-х сам поступово відійшов од влади, залишаючись, утім, найвищим авторитетом для переважної більшості своїх співгромадян до самої своєї смерті 1997 року. Скажемо більше: в певному сенсі цього слова Ден і досі править Китаєм. За пару років до смерті він окреслив «основні напрямки» розвитку своєї країни «до 2049 року», столітнього ювілею встановлення влади комуністичної партії й проголошення Китайської Народної Республіки. «55-річний план» можна було б розглядати як прояв старечого маразму — Дену Сяопіну на той час саме виповнилося 90 років, — якби не одна обставина: вже майже півтора десятиріччя після смерті Дена Китай справді розвивається у відповідності з його «планом». І якщо до середини цього століття Китай справді стане найбільшою економічною та політичною потугою світу (а за збереження існуючих нині тенденцій так воно й станеться), найбільша особиста заслуга в цьому буде Дена Сяопіна. Людини, якій єдиній у світі вдалося поєднати, здавалося б, непоєднуване: бурхливо прогресуючу ринкову економіку та ліву політичну диктатуру, монополію на владу комуністичної партії.

22 серпня 1904 року в родині дрібного поміщика Дена Веньміна та його неписьменної дружини Дань Ші народилася друга дитина — перший син, якого при народженні нарекли Сяньшеном, але вже в початковій школі називали Ден Сісянем. Мати встигла народити чоловікові ще двох синів і померла, коли нашому героєві було чотири роки. Батько негайно знову одружився, й родина незабаром поповнилася ще трьома дітьми. Рідний будинок Дена Сяопіна в селі Пайфан провінції Сичуань зберігся досі і в останні роки став місцем паломництва сотень тисяч китайців. Він критий черепицею, сірий, дерев’яний, одноповерховий, але досить великий — має аж 16 кімнат. Щоправда, за твердженнями сучасних китайських істориків, у часи дитинства Дена в цьому самому будинку мешкало ще… вісім (!) родин. Тут і відчуваєш усю глибину відмінностей між Китаєм та Європою. Навряд чи в нас хтось назвав би поміщиком людину, яка має 4 гектари землі й живе разом з дружиною та сімома дітьми в двох кімнатах «комуналки». Але в провінції Сичуань початку XX сторіччя, населення якої було найбільшим у Китаї та вже тоді перевищувало 50 мільйонів осіб і яка страшенно страждала від аграрного перенаселення й злиднів, родина Дена Веньміна вважалася не просто заможною — «панською».

Ден Веньмін не цурався політики — мав високе звання прапороносця в таємному товаристві «Гелаохуей» (Добра воля) (такі товариства в Китаї кінця XIX — початку XX століття були своєрідними сурогатами політичних партій). Натомість вихованням дітей займалася переважно його друга дружина Ся Байчен, дочка човняра, яка була неписьменною, так само, як і рідна мати нашого героя. Вона не робила різниці між рідними дітьми й пасербом, і маленький Ден теж ставився до неї як до