Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Зупинення інфляції (наприклад, скасуванням індексації бюджетних видатків), імовірно, сповільнить збільшення дефіциту та ріст грошової бази й державних облігацій, випущених в обіг. (Це також зменшить процентні платежі уряду з обслуговування державного боргу, що відповідно сповільнить зростання доходів недержавного сектору та внутрішній сукупний попит). Альтернативний спосіб знизити інфляцію — прискорене стягнення податків. Також може допомогти зменшення цільового рівня процентної ставки центрального банку, адже це виллється у зменшення урядових процентних виплат на обслуговування державного боргу.

Повернімося до випадків гіперінфляції грошей. Америка двічі мала такий досвід — з «континенталями»348 та конфедеративною валютою (американці досі поміж собою вживають вислів «не вартий континенталя»). Перед революцією американські колонії доволі успішно експериментували з паперовими грошима. Частково це був вимушений захід, адже англійська корона не дозволяла їм випускати власну валюту. Деякі економісти, зокрема Адам Сміт, зазначали, що, хоч ці колоніальні банкноти й не підкріплювалися можливістю бути конвертованими на вимогу в дорогоцінний метал, вони могли підтримувати свою вартість, допоки їхній обсяг не починав перевищувати суму загальних податків [Wray 1998].

Як кажуть MMTійники, «податки керують грошима» — допоки валюта уряду необхідна для сплати податків, її приймають платники цих податків. Але її вартість визначатиметься тим, чи «важко» її отримати. Якби гроші «росли на деревах» (як любили говорити наші мами), то їхня вартість дорівнювала б зусиллям їх звідти дістати. Адам Сміт висловлював занепокоєння щодо практики колоніальних урядів із випуску паперових грошей: мовляв, витрачаючи забагато, ці уряди випускають таку кількість паперових купюр, що їх стає легко дістати для сплати податків, і тому в економіці вони циркулюють з меншою вартістю.

«Континенталі» та конфедеративні гроші мали спільні мінуси. По-перше, воєнні потреби (Британія проти колоній, Північ проти Півдня) призвели до перенасичення економіки паперовими купюрами. Тут немає нічого нового — війни завжди спричиняють інфляцію, оскільки бюджетні видатки стимулюють попит, зумовлюючи дефіцит товарів та піднімаючи ціни. Проте так сталося і з валютою Союзу (Північ), який теж страждав від високої інфляції, хоч і не від такої, як конфедерати (Південь). Різниця була в податках; по суті, обидві валюти («континенталі» та конфедеративні гроші) не мали підкріплення у формі вимог зі сплати податків.

Свого часу Конфедерація колоній, воюючи проти Британії, не мала достатньо влади, щоб встановлювати та стягувати податки. Згодом представники Конфедеративних штатів вирішили, що населення вже досить настраждалося через повстанську війну, а тому законодавці не хотіли обтяжувати його ще й податками. А на Півночі, хоча й підтримували високий дефіцит, та водночас зберегли податкову систему, яка давала змогу керувати грошима, завдяки чому й уникнули гіперінфляції. Може здатися, що гіркий досвід Півдня — це результат песимізму щодо можливості виграти війну, однак не в цьому справа. Навіть під кінець війни, коли надій на перемогу зовсім не лишилося, Конфедерація все ще могла розміщувати облігації під низькі проценти (хто зацікавився цими питаннями, може прочитати мою книжку «Розуміння сучасних грошей»). Схоже, різниця полягала саме в неспроможності встановити систему оподаткування під час Революції та сецесії Півдня.

Нині найвідоміші випадки гіперінфляції сталися у Веймарській республіці та, не так давно, в Зімбабве. (Менш відомий, але ще показовіший випадок гіперінфляції був в Угорщині). Найґрунтовніше їх проаналізували Вільям Мітчелл (у своєму блозі: http:/bilbo.economicoutlook.net/blog/?p=13035) та Боб Паренто (http://www.nakedcapitalism.com/2010/03/paranteau-the-hyperinflation-hyperventalists.html).

Зазвичай уважають, що у Веймарській Німеччині все почалося з того, що уряд став вільно друкувати не підкріплені золотом паперові гроші, не врахувавши гіперінфляційних наслідків. Насправді все було набагато складніше349. По-перше, навіть на початку ХХ століття більшість урядів здійснювали видатки, випускаючи IOU — хоча багато з них забезпечували конвертацію цих зобов’язань у фунт стерлінгів чи золото. Німеччина програла Першу світову війну і страждала від тягаря занадто високих репарацій, які мала сплачувати в золоті. Безліч виробничих потужностей було знищено чи відібрано в окупації, і залишалися вкрай незначні золоті резерви. Щоб заробити золото на виплати переможцям, країна змушена була експортувати. (У своїй першій всесвітньо відомій книжці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» Кейнс стверджував, що Німеччина не зможе виплатити репарації. Зауважте, це були зовнішні борги, номіновані переважно в золоті).

Виробничих потужностей країни не вистачало навіть на задоволення внутрішнього попиту, вже не кажучи про експорт, завдяки якому вона могла б платити репарації. Уряд покладався на видатки, адже вважав, що оподатковувати на рівні, достатньому для вивільнення ресурсів на експорт, політично було неможливо. Це означало, що йому доводилося конкурувати з внутрішнім попитом за обмежену пропозицію товарів — і тому він підвищував ціни. Але, щоб купувати необхідний імпорт, німецькі внутрішні виробники повинні були позичати за кордоном (в іноземній валюті). Підвищення цін та водночас іноземні позики призвели до знецінення національної валюти, через що збільшилися вимушені позики (бо в національній валюті іноземний імпорт коштує дорожче) і зріс тягар репарацій у національній валюті.

З усіх цих причин бюджетний дефіцит швидко зростав: висока інфляція перетворилася на гіперінфляцію, адже податкові надходження вже не могли наздогнати височезних цін. Зрештою, в 1924 році Німеччина прийняла нову валюту. І хоча це не була офіційна платіжна одиниця, вона спеціально призначалася для сплати податків. Гіперінфляція закінчилася. Уважати надмірний «друк грошей» єдиною причиною гіперінфляції у Веймарській республіці, було б, очевидно, занадто просто.

Перейдімо до Зімбабве. Ця країна пережила велетенські соціальні та політичні проблеми, коли безробіття сягало 80 %, а розмір економіки (тобто її ВВП) скоротився на 40 %. Цьому передувало ухвалення суперечливої земельної реформи, яка кардинально поділила раніше великі та продуктивні сільськогосподарські ферми, спричинивши тим самим колапс харчової промисловості. Держава змушена була покладатися на імпорт харчових продуктів та позики МВФ (ще один випадок зовнішніх боргів). В умовах нестачі харчів та шаленої конкуренції між урядом та приватним сектором за малу пропозицію вплив на ціни був негативний — вони постійно прямували вгору.

У цьому випадку уряд так само не міг підняти податки через політичні та економічні причини. Знову ж таки, монетаристське «друкування грошей» не пояснює ситуації в Зімбабве, яка переважно була спричинена соціальними заворушеннями, крахом сільського господарства й тягарем зовнішнього боргу.

Ми не стверджуємо, що марно намагатися запобігти гіперінфляції жорстким обмеженням бюджетних видатків (або значним збільшенням податків). Проте, якщо розглянути конкретні приклади гіперінфляції, то стає зрозуміло, що не все так просто з випадками, коли уряд запроваджує директивні гроші й раптом стикається з гіперінфляцією, нібито спричиненою надлишком «надрукованих» грошей. Очевидно, що існує безліч чинників, які зумовлюють гіперінфляцію, але є і спільні проблеми — соціальні та політичні кризи, громадянські війни, крах виробничих потужностей (причиною чого може бути війна), слабкі уряди та іноземний борг, номінований у зовнішній валюті чи золоті. З одного боку, підвищується бюджетний дефіцит і (згідно з тотожністю) збільшується обсяг державних облігацій в обігу, а з другого — комерційні банки створюють гроші для фінансування приватних витрат, які конкурують з урядовими, що врешті-решт підвищує ціни.

Жорсткіша монетарна політика могла б допомогти зменшити інфляційний тиск. Імовірно, це не усунуло б загальних проблем, адже поширена причина гіперінфляції — обмеження на пропозицію вироблених товарів. Але розв’язання цих питань не вимагає прийняття золотого стандарту. Для боротьби з високими показниками інфляції урядовцям, що відповідають за економічну політику, радше потрібно зменшити індексацію державних витрат, стабілізувати виробництво, зменшити попит стосовно пропозиції та вгамувати соціальне