Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

дитині, своїй маленькій дворічній донечці! Але та померла, і мати збожеволіла, проста збожеволіла від горя! Єдиною її втіхою була думка, що вона побачить своє дитя на небі. «Щоб ніколи більше не розлучатися»,– казала вона. І щоразу повторювала цю фразу: «Щоб більше не розлучатися». Від цих слів вона ставала щаслива, навіть весела. Коли двадцять сім років тому я вмирав, вона попросила мене перш за все розшукати на небі її дитину і сказати їй, що вона прийде – «скоро, скоро, дуже скоро»; так вона вірила й сподівалася!

– Яка сумна історія, Сенді!

Він не відповів і якийсь час сидів, похнюплений і замислений. Потім він сказав, скорботно так:

– І ось вона прибула!

– Ну, і що ж? Розповідай далі!

– Можливо, Стормфілде, вона не знайшла своєї дитини, хоч я думаю, що знайшла. Так мені здається. Я вже бачив такі випадки. Розумієш, мати зберегла в своїй пам’яті дитину такою, якою колисала її в обіймах, маленьким, пухкеньким створіннячком! Але тут дитина її не захотіла лишитись дитиною. Ні, вона захотіла вирости, і так і зробила! За ці двадцять сім років вона вивчила всі серйозні науки, які тільки існують, і весь час учиться далі й поповнює свої знання, і їй наплювати на все, крім науки; вона вчиться й обговорює всесвітні проблеми з подібними до себе людьми.

– Ну, то й що ж?

– Стормфілде, невже ти не збагнув цього? Її мати розуміється на журавлині, знає, як розводити її, збирати, готувати з неї варення і продавати його, а більше – нічогісінько не знає! Вона тепер така ж компанія своїй дочці, як черепаха райській пташці. Бідолашна, вона мріяла бавити малятко; я думаю, її вкрай пригнітило розчарування!

– Сенді, що ж із ними буде? Чи вони будуть вічно нещасні в раю?

– Ні, вони з часом зблизяться, пристосуються одна до одної. Але це не в цьому році і не в наступному. Коли-небудь, з часом.

 

II

 

Я мав чимало клопоту зі своїми крилами. Другого дня після участі у хорі я раз чи два пробував полетіти, але в мене нічого не виходило. Першого разу я пролетів ярдів з тридцять, а потім зачепив якогось ірландця і збив його з ніг; правду кажучи, ми обидва впали. За другим разом я зіткнувся з єпіскопом і, звичайно, теж збив його. Ми обмінялися крутими слівцями, але мені стало дуже ніяково, що я налетів на такого поважного старого на очах у мільйона сторонніх людей, які дивились на нас, насилу стримуючи сміх.

Я зрозумів, що не вмію правити; підіймаючися з місця, я ніколи до пуття не знав, де приземлюся. Решту того дня я ходив пішки з обвислими крилами. Другого дня, рано-вранці, я вибрав затишний куточок, щоб потренуватися. Я виліз на досить високу скелю, піднявся в повітря і кинувся вниз, тримаючи курс на кущик ярдів за триста з чимось. Але я не врахував вітру, який дув під кутом румби в два до мого курсу. Побачивши, що значно відхиляюся від куща, я сповільнив роботу правого крила, переключившись на ліве, та це не допомогло. Я зрозумів, що можу перекинутися, тому сповільнив мах обох крил і знизився. Потім я повернувся до скелі і знову спробував щастя. Я намітив собі точку на два-три румби правіше від куща – навіть трохи більше,– щоб летіти прямо проти вітру. Полетів я досить правильно, але дуже повільно. Тоді мені стало ясно, що при лобовому вітрі крила – погана підмога. Я переконався, що під кутом до вітру ще можна летіти, але проти вітру несила. Виходить, коли мені треба буде злітати кудись у гості, а вітер буде лобовий, то доведеться, чого доброго, чекати цілі дні, поки він змінить напрям. Крім того, я зрозумів, що під час шторму крилами взагалі не можна користуватися. Якщо пуститися за вітром,– вони одразу розтріпаються, бо вкоротити їх не можна,– рифів, наприклад, не поставиш; тобто залишається тільки одне: згортати їх. А так, знову ж таки в повітрі не вдержишся. Можна було б лягти в дрейф, головою проти вітру – це найкраще, що можна зробити,– але ж це нелегка робота. Якщо ж спробуєш інший спосіб, напевно підеш на дно!

Здається, тижнів за два після цього я залишив старому Сенді Маквільямсу записочку – то було, пригадую, у вівторок – з проханням завітати до мене завтра й розділити зі мною манну небесну та перепелів.

Увійшовши до мене, він насамперед підморгнув лукаво та й каже:

– Гей, капітане, що ти зробив із своїми крилами?

Я відразу ж відчув якесь глузування в його словах, але не дав узнаки і тільки відповів:

– Віддав випрати.

– Авжеж,– каже він так спокійненько,– вони все бувають у прачки в такий час, я часто це помічав. Новоспечені янголи страх які чепуруни! Коли ж ти чекаєш їх від прачки?

– Післязавтра,– кажу я.

Він підморгнув мені і посміхнувся. А я й кажу:

– Сенді, будь відвертий. Ну які можуть бути секрети між друзями! Я бачу, ти та й інші багато хто – ви ніколи не носите крил. Я пошився в дурні, правда ж?

– Та десь так. А втім, то не біда. Усі ми попервах буваємо такі. Це природно. Бачиш, на землі ми склали собі безглузде уявлення про те, що тут робиться. На малюнках ми завжди бачили янголів з крилами, і це вірно, але ми вирішили, що вони користуються ними для пересування, а це вже не так. Крила не що інше, як своєрідна форма, та й годі. Перебуваючи на службі, янголи завжди носять їх: ти ніколи не побачиш янгола, котрий вирушав би з дорученням без крил, як не побачиш, щоб офіцер без уніформи головував на військово-польовому суді, або щоб листоноша розносив листи без форменої куртки, або щоб полісмен стояв на посту без мундира. Отак і крила – вони існують зовсім не для того, щоб літати. Вони для показу а не для користування. Старі досвідчені янголи роблять так само, як офіцери регулярного війська, котрі ходять у цивільному, коли вони не на службі. А нові янголи – це все одно, що добровольці з міліції: вони ніколи на розлучаються з формою, завжди пурхають і метушаться на крилах, збивають з ніг людей, метляються туди-сюди і уявляють собі, що всі ними захоплюються,– одне слово, гадають, ніби вони –