Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Чоловік повторив імена повільно й виразно, неначе хотів закарбувати їх у пам’яті слухачів. А ті як один пильно дивилися на нього. Уже менше побоювалися його гаданих приятелів у темряві, яка чорною стіною оточувала табір. У поведінці цього з доброї волі оповідача ніщо не вказувало на лихі наміри. Скидався скоріш на нешкідливого схибленця, аніж на ворога. Не новаки в цих краях, ми знали: чимало тутешніх мешканців рівнин, живучи на самоті, схильні до різних дивацтв, що їх не завжди легко відрізнити від ознак божевілля. Людина – ж дерево: у густому лісі подібних до себе вона росте так прямо, як дозволяє її родова й особиста натура; а одна-сама на просторі викривлюється й спотворюється від зусібічних сил. Ось таке мені подумалося, коли з-під крисів капелюха, глибоко насунутого, щоб світло вогню не разило очей, я розглядав цього незнайомця. Чоловік безперечно несповна розуму. Що ж він робить тут, у самому серці пустель?

Узявшись розповідати, я, природно, мав би описати вигляд цієї людини. Дивна річ, але, на жаль, не можу цього зробити достовірно. Після цього випадку не знайшлося серед нас бодай двох, які зійшлися б у тому, він що був одягнутий незнайомець і як виглядав. Коли я намагаюся дати лад своїм враженням, вони розпорошуються. Кожен може щось та й розказати, вміння оповідати – одна з найхарактерніших властивостей людини. Одначе вміння описати – це дар неба.

Ніхто не порушив мовчання, тож наш гість повів далі:

– Тоді цей край був не той, що тепер. Не було ранчо між Хілою та Каліфорнійською затокою. В горах подекуди траплялася звірина, а біля нечисленних калюжок вистачало трави, щоб наша худоба не голодувала. Аби тільки поталанило не наткнутися на індіанців – і ми, вважай, упоралися з нашим завданням. Одначе не минуло й тижня, як мета походу змінилася: тепер уже не розбагатіти, а просто вижити. Ми задалеко зайшли, щоб вертатися назад. Попереду нас чекало не гірше від того, що зосталося за плечима. Тож ми просувалися вперед, їдучи верхи вночі, щоб не натрапити на тубільців і не мучитися від нестерпної спеки; а вдень ховалися – щонайкраще, як тільки могли. Бувало, споживши всі запаси дичини й спорожнивши бочечки з водою, ми цілими днями обходилися без харчів і питва. Надибавши калюжу чи плиткий ставочок на дні агтоуо1, набиралися сили до такої міри, щоб уполювати якогось звіра, спраглого, як і ми. Часом ведмедя, часом антилопу, койота, кугуара – що Бог посилав. Усе було поживою.

Одного ранку, коли ми, шукаючи підхожого проходу, їхали краєм гірського пасма, напала на нас зграя апачів. Вони йшли нашим слідом, яром угору – це недалеко звідси. Знали, що їх удесятеро більше, ніж нас, то й без звичної боягузливої остороги кинулися на нас ускач, стріляючи й горлаючи. Годі було воювати з ними. Ми підганяли наших змучених тварин вздовж яру, доки була опора копитам, а тоді зіскочили з сідел і сховалися в chaparral2 на схилі. Зоставили все добро ворогові. Взяли з собою тільки рушниці. Всі ми: Рамон Ґальєґос, Вільям Шоу, Джордж Кент і Беррі Дейвіс.

– Та сама компанія, – докинув один дотепник із нашого гурту. Він походив зі східних штатів і не дуже тямив у правилах хорошого тону. Замовк, побачивши несхвальний жест нашого ватажка. А незнайомець вів далі свою оповідь.

– Дикуни теж поспішувалися, кілька з них забігли за місце, на якому залишився наш нехитрий скарб, і відрізали нам шлях до відступу. Змусили нас дертися схилом догори. На лихо, chaparral простягався на невеликому клапті схилу. Вийшовши на відкритий простір, ми потрапили під вогонь із десяти чи й більше рушниць. Однак апачі в поспіху стріляють невлучно. Бог помилував, усі ми вціліли. За двадцять ярдів від заростей стояли прямовисні скелі, в одній з яких, саме навпроти нас, виднів вузький хід. Ми вбігли в нього й опинилися в печері завбільшки з кімнату. Тут ми наразі були в безпеці. Одна людина з автоматичним карабіном могла б обороняти вхід від усіх апачів країни. Проте від голоду та спраги ми не могли оборонитися. Хоробрості нам не бракувало, натомість надії зовсім не було.

Ми не бачили індіанців, але, судячи з диму й відблиску їхніх вогнищ у яру, вони вдень і вночі зі зброєю напоготові чатували на краю гущавини. Ми знали: якщо вийдемо, жоден із нас не ступить більш як три кроки, поляжемо всі. Ми трималися три дні, вартували по черзі доти, доки могли терпіти муки. І тоді... це був ранок четвертого дня... Рамон Ґальєґос сказав:

– Сеньйорес, я небагато знаю про доброго Бога. Як і про те, що йому миле. Я жив без католицької віри й не знаю вашої. Пробачте мені, сеньйорес, якщо вас неприємно вразить мій вчинок, але мені настав час обдурити апачів, позбавити їх здобичі.

Рамон Ґальєґос клякнув на кам’яному долі печери й приставив дуло пістолета до скроні. «Madre de Dios3, – промовив він, – прийми душу грішного Рамона Ґальєґоса».

І покинув нас – Вільяма Шоу, Джорджа Кента і Беррі Дейвіса.

Мені, як ватажкові, належало щось сказати.

– Він був хоробрий чоловік, – озвався я. – Знав, коли і як померти. То ж божевілля – одуріти зі спраги й загинути від індіанських куль. Або дати, щоб з тебе живцем здерли шкіру. Це бридня. Краще ходімо за Рамоном Ґальєгосом.

– Слушно, – згодився Вільям Шоу.

– Слушно, – згодився Джордж Кент.

Я випростав тіло Рамона Ґальєґоса, склав йому руки на грудях й накрив лице носовичком.

– Хотів би й я так виглядати... – озвався Вільям Шоу. – На короткий час.

І Джордж Кент сказав, що він такої самої думки.

– Так і буде, – запевнив я їх. – Червоні дияволи чекатимуть десь тиждень. Вільяме Шоу і Джордже Кенте, підійдіть-но сюди і станьте на коліна.

Послухалися. Я став перед ними.

– Всемогутній Боже, Отче наш, – сказав я.

– Всемогутній Боже, Отче наш, – повторив Вільям Шоу.

– Всемогутній Боже, Отче наш, – повторив Джордж Кент.

– Відпусти нам гріхи наші, – сказав я.

– Відпусти нам гріхи наші, – повторили вони.

– І прийми наші душі.