Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

VIII

Сила чужої волі була настільки приголомшливою і всеосяжною, що переборола мій страх — жодні раціональні мотиви не змусили б мене іти після тих лячних слідів, після всього, що я побачив і пригадав. Але навіть тієї миті, коли мене тіпало від страху, правиця не припиняла ритмічних рухів, намагаючись відчинити невидимий замок. Ще не прийшовши цілком до тями, я проминув купу завалених полиць і навшпиньки побіг коридорами з незайманою пилюкою у бік до болю знайомого місця, а в голові тим часом виникали питання, про суть яких я міг тільки здогадуватись. Чи зможу я потрапити до книгосховища? Чи зможе рука людини впоратися із хитромудрою системою запорів? Чи буде замок неушкоджений і в робочому стані? І що я робитиму — що наважуся робити — (лиш тепер починаю це усвідомлювати) з тією річчю, яку сподівався і водночас боявся знайти? Чи виявиться вона вирішальним підтвердженням, останньою крапкою в цій божевільній історії, чи стане лиш доказом того, що я перебував у полоні сновидінь?

Раптово я збагнув, що біг скінчився і я стою перед рядом полиць із до болю знайомими ієрогліфами. Вони чудово збереглися, і лише троє дверцят у нішах були прочинені. Важко описати, які емоції охопили мене біля тих полиць — таким сильним і неймовірним було відчуття впізнавання. Я дивився вгору на ряд попід самою стелею, який розташовувався надто високо для мене, і розмірковував, як би туди дістатися. До певної міри могли допомогти прочинені дверцята у четвертому ряді знизу, точками опори слугуватимуть ручки на кришках контейнерів. Ліхтар під час підйому можна було тримати у зубах — я так уже неодноразово робив в інших місцях, коли обидві руки були зайняті. Складніше буде спускатися — через додатковий вантаж. Я міг би нести цю річ на спині, як ранець, відімкнувши замок контейнера і зачепивши гачком за комір куртки. Аби лише замок був неушкодженим, а повторити кожен необхідний для того відмикання рух я міг із заплющеними очима. Я сподівався, що зможу зробити це без надмірного шуму — і що мої руки зможуть дати усьому раду.

Розмірковуючи над цими питаннями, я взяв ліхтар у зуби і поліз. Замки контейнерів були ненадійною опорою, але, як я і розраховував, дуже допомогли відчинені дверцята ніші четвертого ряду. Спершу скориставшись краєм отвору, а потім і самими дверцятами, я зумів утриматись на їхній верхній частині й уникнути гучного рипіння. Балансуючи на цій хиткій опорі й відхиляючись якомога далі праворуч, я дотягнувся до потрібного замка. Попервах мої затерплі через перенапруження пальці рухалися дуже незграбно, але вони змогли впоратися з ручкою, і в них була м’язова пам’ять. З неймовірних глибин часу до мого мозку надходили точні до найменших деталей вказівки що і як робити, і не минуло й п’яти хвилин, як почулося клацання, таке знайоме і водночас геть несподіване, адже щодо нього я не мав жодних підсвідомих передчуттів. Наступної миті металеві дверцята, лишень слабко рипнувши, повільно і майже безшумно прочинилися.

Я кинув погляд на край сірої металевої ніші і відчув приплив невимовних емоцій. На віддалі простягнутої руки стояв помережаний хвилястими ієрогліфами футляр, сам вигляд якого примусив мене здригнутися від почуття значно сильнішого за страх. Усе ще тремтячи, я, здійнявши хмару пилу, витяг контейнер із ніші і обережно стис його в руках. Я намагався робити все якомога тихіше. Як і скринька, з якою мені довелося мати справу раніше, ця була розміром щось із двадцять на п’ятнадцять дюймів, на її пласкій кришці я помітив різьблені математичні символи. Завтовшки вона була понад три дюйми. Притиснувши контейнер до стіни, я вільною рукою доволі довго вовтузився із замком, а коли нарешті вивільнив гачок, підняв кришку і пересунув важкий предмет собі за спину, зачепивши за комір куртки. Тепер мої обидві руки були вільні, і я незграбно сповз на запорошену підлогу, весь час думаючи про свою здобич.

Спустившись додолу, я став навколішки, дістав з-за спини контейнер і поклав його перед собою. Руки дрижали — я боявся дістати книгу майже так само сильно, як і жадав цього, але розумів, що мушу це зробити. Я вже здогадався, що саме там знайду, і майже заціпенів від цього розуміння. Якщо ця річ — у контейнері, якщо я не марю, для людського розуму виявиться непосильною ноша такого знання. Найбільше я терзався через неспроможність переконатися, чи все це не сон. Відчуття реальності було жахливим — як і зараз, коли я все це згадую.

Врешті-решт я з трепетом видобув книгу із контейнера і зачаровано розглядав знайомі ієрогліфи на її обкладинці. Вона була у чудовому стані, і хвилястий візерунок заголовка просто загіпнотизував мене: здавалося, наче я можу його прочитати. Не заприсягнуся, що й справді не прочитав у якомусь скороминущому жаскому спалаху глибинної асоціативної пам’яті. Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж я зважився підняти тонку металеву оправу — все зволікав і шукав собі виправдання. Я згадав про затиснутий зубами ліхтар, узяв його в руки і вимкнув, щоб поберегти батарею. Опинившись у темряві, я набрався сміливості і розгорнув книгу. А потім, клацнувши вимикачем, спрямував промінь світла на відкриту сторінку, заздалегідь приготувавшись погамувати емоції на випадок будь-якої несподіванки.

На якусь хвилю я закляк, а потім мало не зомлів. Стиснувши зуби, я стримався і не заволав, у непроглядній пітьмі опустився на підлогу і обхопив голову руками. Те, чого я найбільше боявся, таки сталося. Або я марив, або час і простір не мали жодного значення. Я, мабуть, сплю, але дійду до кінця — заберу цю річ із собою нагору і покажу синові. Я похитнувся, хоча й нічого не зрушив з місця у непроникній темряві. Мене переповнювали, затуманюючи відчуття, найжахливіші думки і видіння, які відкрила єдина мить одкровення.

Я подумав про дивні сліди на запорошеній підлозі і здригнувся від звуків власного дихання. Знов увімкнув ліхтар і подивився на сторінку, як міг би дивитися приречений у холодні зміїні очі. Потім, уже в темряві, я закрив книгу, поклав до контейнера і замкнув його гачкуватою защіпкою. Тепер лишалося винести книгу нагору, у зовнішній світ, якщо такий і справді існував — якщо насправді існувала ця підземна безодня — і якщо насправді існував я сам та світ навколо мене.

Не можу з певністю сказати, коли саме звівся на ноги і пішов назад. Я настільки відгородився від нормального світу, що протягом усього часу, проведеного під землею, жодного разу не глянув на годинник. З ліхтарем у руці та скринькою під пахвою я навшпиньки проскочив повз чорну безодню з її протягами, а за нею і коридор із страшнуватими незрозумілими відбитками, які мене так настрахали. Потім, коли я ішов нагору нескінченними переходами, тепер уже не вдаючись до надмірних заходів перестороги, мені не давало спокою лихе передчуття — дорогою вниз нічого подібного не було.

Мені було лячно знову пройти повз чорну базальтову крипту, давнішу за саме місто, і відчути на собі холодні потоки повітря з розверстої безодні. Я думав про істот, яких так боялася Велика Раса і які — хай навіть вони ослабли і вимирали — продовжували жити у своєму підземному царстві. Я думав про круглі п’ятипалі відбитки і про те, що мені про них розповідали сни, а ще про дивні вітри і свист, пов’язані з тими істотами. І згадував оповідки місцевих дикунів з обов’язковими страхітливими вітрами і безіменними підземними руїнами.

Вирізьблений на стіні символ допоміг знайти потрібний мені рівень і, проминувши розгорнуту на підлозі книгу, яку я розглядав раніше, нарешті потрапив до круглої зали, де