Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Я зупинився перед купою каміння майже до самої стелі і згадав, що минулого разу лізти через неї довелося рачки. Робити це знову було страшно до нестями. Тоді не вдалося проповзти зовсім безшумно, зараз же — після побачених на підлозі відбитків — понад усе я боявся здійняти гучний шум. Скринька тільки додавала клопоту, адже доведеться лізти крізь дуже вузьку щілину, однак я видерся на купу уламків і поповз уперед, штовхаючи її перед себе. Як і першого разу, я повз із ліхтарем у зубах, обдираючи спину об гострі сталактити. Коли вкотре спробував перехопити контейнер, він несподівано вислизнув із пальців і з деренчанням посунувся схилом униз, розганяючи відлуння і кинувши мене у холодний піт. Зрештою, я таки встиг його зловити, і бряжчання припинилося, але тої ж миті ненадійне каміння під моїми ногами зрушило з місця і спричинило несподіваний, але доволі гучний обвал.

Цей гуркіт був для мене рівнозначний смерті. Я почув — чи мені лише здалося, що почув, — нібито звідкілясь із плутанини переходів за моєю спиною лунає новий звук — дуже далекий і слабкий. Це був різкий вібруючий свист, не схожий на жодний інший звук, який я будь-коли чув чи міг би описати словами. Можливо, це був витвір моєї уяви, і якщо так, то всі наступні події позначені знущальною іронією, адже якби не паніка, нічого б такого могло б і не статися.

Геть втративши від жаху самовладання, схопивши ліхтар і скриньку, я несамовито кинувся вперед. Одна лише думка билася в моїй голові — якомога скоріше вибратися з цих страхітливих руїн у такий далекий горішній світ, туди, де спокійне місячне сяйво заливає безкраї пустельні простори. Не пригадаю, як дістався купи уламків, що підпирала вершиною порожнечу, і подерся нагору, набиваючи синці і ранячи тіло гострими краями каменюк. Тут і сталося лихо: коли я майже наосліп подолав вершину, неочікуючи крутого спуску попереду, я втратив рівновагу і покотився вниз разом із кам’яною лавиною, спричинивши оглушливий гуркіт, який кількома потужними ударами струсонув повітря підземного міста.

Я зараз не скажу, як видерся з того хаосу; в моїй свідомості закарбувався лиш один епізод, коли я, падаючи і підіймаючись, повзу коридором серед гуркоту й металевого брязкоту, контейнер і ліхтар все ще зі мною. Коли ж я дістався давньої базальтової вежі, якої так боявся, почалося цілковите божевілля: відлуння обвалу вже стихло віддалік, але мій слух почав уловлювати свист — страхітливо чужий, схожий на той, попередній. Цього разу не було жодного сумніву, і, що найгірше, — звуки долітали не з пройдених коридорів, а звідкілясь попереду.

Можливо, я тоді скрикнув. Неясно пам’ятаю, як мчу повз стіни базальтової вежі Давніх Істот і чую якийсь лиховісний звук, що просотується крізь відкритий і незахищений вхід до безмежної пекельної безодні. Пам’ятаю ще вітер — не просто потік холодного вологого повітря, а шалений, несамовитий порив лютого, морозного буревію, який лине з тієї самої безодні, що й моторошний свист.

Пам’ятаю, як щодуху біг, долаючи перешкоди, підштовхуваний щохвилини сильнішими поривами шаленого вітру: він кружляв довкола мене, арканом налітав і спереду, і ззаду, і скоріше заважав, ніж допомагав моїй втечі. Вже не зважаючи на шум, я видерся на гору каміння і, скотившись униз, знову опинився у приміщенні, звідки було вже недалеко до виходу. Пригадую, як глянув на прохід до машинної зали, і мало не скрикнув від страху, помітивши ту частину проходу, яка спускалася вглиб до відкритих люків на два рівні нижче. Та замість кричати, я почав вголос себе переконувати, що все це лише сон, і я от‑от прокинуся, що я зараз десь у таборі або у своєму будинку в Аркгемі. Ці навіювання відновили мою душевну рівновагу, і я рушив до наступного рівня.

Певна річ, я знав, що доведеться іще здолати чотирифутову розколину, однак вистачало й інших страхів, тож я цим не переймався, аж поки не наблизився до самого краю провалля. Під час спуску я перескочив його доволі легко, однак зараз треба було стрибати знизу вгору, та ще ж і я був украй стомлений, мав додатковий вантаж, а в обличчя дув клятий вітер. Саме про це я встиг подумати останньої миті, та ще пригадав безіменних істот, що могли зачаїтися на самому дні цієї безодні.

Світло мого ліхтаря слабшало, і біля самого краю провалля я зупинився, скоряючись якомусь внутрішньому голосу. Пориви холодного вітру й огидний посвист діяли на мене, мов милосердний дурман, притупляючи гострий жах від зяяння безодні. А потім я відчув нові пориви вітру і свист попереду — вони хвилями накочувалися із прірви, з небачених і немислимих глибин.

Так я опинився у самій круговерті кошмару. Тяма відлетіла геть і, забувши про все, крім тваринного прагнення втекти, я переступив через каміння на краю провалля і стрибнув вперед та вгору, наче й не було ніякої безодні. Побачив край розколини і кинувся вперед, віддаючи сили до останньої краплини, й одразу ж усе закружляло у вихорі божевільних звуків і густої, матеріальної, відчутної на дотик темряви.

На цьому мої спогади добігають кінця, і я навряд чи пригадаю щось іще — а решту можна сміливо назвати маячнею. Сновидіння, божевілля і спогади дивним чином переплелися і утворили цілу низку фантастичних галюцинацій, які не мають нічого спільного з реальністю. Здавалося, я безкінечно довго падаю у чорну в’язку безодню і чую звуки — безмежно чужі, які суперечили усьому, що ми знаємо про земне життя та про Землю. В мені ожили якісь приховані, рудиментарні чуття, за допомогою яких я міг відчувати світ безодень, наповнених жахами, скелями та океанами, величними містами з базальтовими вежами без вікон, над якими ніколи не світило сонце.

Таємниці первісної планети у невимірному часі я пізнавав без допомоги слуху чи зору, і мені відкривалися речі, яких я не зустрічав у найфантастичніших своїх снах. Я постійно відчував, як тугі потоки прохолодного вогкого повітря стискають мене і крутять, наче велетенські пальці, чув пронизливий вібруючий свист — поза лементом і тишею у віхолі навколишнього мороку.

Пізніше прийшли видіння циклопічного міста з моїх снів — не зруйнованого, а такого, яким воно мені наснилося. Я знову був у конусоподібному нелюдському тілі і плинув у натовпі Великої Раси та полонених свідомостей, які переносили книжки під високими склепіннями коридорів і широких пандусів. Потім на ці картини накладались інші, уже не візуальні, але цілком виразні відчуття — відчайдушна боротьба, спроби звільнитися з міцних обіймів вітру, божевільний переліт крізь густе чорне повітря, намагання сховатися від буревію і нестямне прагнення вибратися з кам’яних завалів.

Одного разу десь високо вгорі було з’явилося слабеньке світіння блакиті. І знову видіння — я деруся нагору крутим кам’янистим схилом, виборсуюся з обіймів шаленого вітру, пролізаю крізь вузький отвір назустріч блідому сяйву місяця, стрибаю через купи уламків, що за якусь мить осідають позад мене, але лише на мить, бо наступної секунди їх підхоплює і крутить у шаленому вихорі страшенний буревій… Перші проблиски недоброго, понурого місячного світла сповістили мені про повернення до справжнього, живого світу.

До мене поверталось відчуття реальності — я лежав простертий посеред австралійської пустелі, а наді мною ревів і шаленів такий буревій, якого ще