Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

Йшов вільно, насолоджуючись повітрям, весною і свободою. Сніг, видно, зійшов зовсім недавно, але багно підсохло, йти було доволі зручно. Уже й зелень подекуди проклюнулася. Чогось небезпечного ніде не відчувалося. Завдяки Треї та її науці, зараз він легко контролював майже кілометр території навколо себе. І, підозрював, що ця можливість ще збільшиться – резерв-то зростає, зростають і навички, напрацьовуються. Ні, звісно, енергетику всякого дріб'язку на кшталт білок, мишок і так далі, так далеко не бачив, але присутність відчував – он, там, у далині, два кущі. Під ними мишка. Де конкретно – не зрозуміло. Але, коли підійшов ще метрів на двісті – роздивився зелену плямочку під корінням правого кущика.

"А чи не пора нам підкріпитися?" – прийшла розумна думка. Таке ось, дуже своєчасне запитання. Сім годин минуло з того моменту, як світанок настав. Якраз час обіду. Забрався в сторону від дороги, глибше. На пагорб, під дерева. І його не видно, і підібратися швидко до нього ніхто не підбереться. Можна було перелетіти туди, але він просто перестрибнув, задоволений та щасливий, як дитина. Подумаєш - двадцять метрів. А магічного сліду не залишиться. Від такої витрати сили, сліду буде ледь-ледь і через годинку він має й зовсім розвіятися, але треба себе привчати не залишати знаків без потреби.

Дістав із сумки столовий набір - плоску дощечку, випрошену в Джога, гарний шматок копченого м'яса - сам коптив, на схилі гори влаштував цілу коптильню. На правильних гілочках. Е-е-х... Накаркав! От, дідько!!! Стрибок убік, ще один, одразу ж пригнувся і завмер, розчинившись у порожнечі емоцій, вслухаючись усім тілом. Ніж у руці, готовий до удару. Нічого. Якась дрібна живність по кущах розбігається щосили... Привид!!! Розвернувся всім тілом, уже готовий бити і завмер, ледь встигнувши зупинитися.

- Сея!!! Темний забирай!!! Це що таке? Ти чому тут? Ти як тут опинилася взагалі?!!! - слів явно не вистачало, злий був дуже сильно. У якусь мить здалося, що навколо нього ворухнулися тіні.

- Вибачте, повелителю! - дівчина впала на напівпрозорі коліна, сховані простими штанами такого самого типу, як і в нього, - мені... мені потрібно було з вами... Вибачте мені... - її поза була сповнена покори, а він уже заспокоївся. Як можна злитися на ці тремтячі плечі?

- Дурне дівчисько... - остигаючи бухтів він - ти що, не розумієш? Я ж мало не вдарив тебе...

- Вибачте, пане, - дівчина стояла, не змінивши пози й не дивлячись на нього, - може, так і краще було б... якби вдарили, - ледь розбірливим шепотом додала вона.

- Та де, в біса, воно краще?? Кому краще? Та встань ти, придумала теж... підемо, - руку подати він їй усе одно не міг, тому просто пройшов до місця, де залишилися речі. Треба ж... Стрибнув аж метрів на тридцять... і гілки з кущами не завадили. Підняв із трави м'ясо й дощечку, обтрусив від всюди сущих мурашок, знову примостив дупу на розвилці дерева - добре, що нічого не забруднилося, а то було б прикро. Розповідай давай.

- Що розповідати, пане?

- Давай, тільки дурепу модифіковану, тут не вдавай. Я нарешті зрозумів, що мене в тобі бентежило всі ці місяці. Занадто жива ти. Ось. Промахнулися ви.

- Ми? - дівчина удавано здивувалася.

"Ага, зараз... я вже не помітив" - подумав Макс. - Ну не я ж. Без допомоги Леннара, цього всезнаючого управителя,  ти це не провернула б ніяк. Так?

- Так, - тихо погодилася вона.

- Перший момент я помітив ще на другому тестуванні. Ґудзик на твоїй блузці був розстебнутий зайвий. Не так, як зазвичай було. Усі інші викладачі завжди однакові, а в тебе то ось блузка, то ремінець на голові інший... Як так? Розповідай давай, я чекаю, - він відрізав собі ще один шматок м'яса, вхопив пучок зелені, якою його забезпечив дуже турботливий Джог..- Будеш мовчати - точно відправлю назад. Ще й Леннару всиплю.

- Не всиплеш! - раптом запально видала дівчина, - я знаю - ти добрий... А назад ще шість годин летіти, до ночі не встигнути...

" Дівчисько - дівчиськом... скільки їй там років? П'ятсот двадцять? Ага... як же... ледь шістнадцять", - здивувавшись, подумав Макс. - Ось як... Такий, виходить, був розрахунок... Це ти сама придумала? Чи підказав хтось? Утім - не важливо. Я тебе розчарую - у мене тепер прямий телепорт назад є. За п'ять хвилин можемо бути там.

- За п'ять хвилин? - розгублено прошепотіла дівчина.

- Ну, так... ось, тільки доїм і вирушимо.

- Пане!!! - вона знов кинулася перед ними на коліна, - не відправляйте мене, благаю вас... сил моїх більше немає...

Макс зовні залишався непохитним - надто часто бачив дівочі сльози і добре знав, як ці маніпуляторки вміють користуватися цією зброєю. "Ніяка вона не модифікована... ой-йой... п'ятсот років у цій підземній в'язниці... зрозуміло, що вона виє і не хоче назад... Ось це принц влаштував. Але, яке дівчисько... піти на такий ризик, щоб покинути в'язницю... вона ж прив'язана до чогось, а якби я загубив цей предмет посеред пустелі?"

- У тебе два шляхи, - почав він, дожувавши смужку м'яса, - і обидва вони прості. Або ти мені все розповідаєш і я думаю, або ми повертаємося. Я витрачу на все не більше п'яти хвилин. Поставлю тут точку прив'язки, на це весь час і піде. Стрибну в підземелля, залишу тебе там, всиплю Леннару і повернуся назад. Обирай. Це просто, - він підняв із землі довгу спицю-заколку, яку, мабуть, разом із їжею і витягнув із сумки. Дивно - хотів витягнути їжу - мусив тільки її й витягнути. Просто так будь-що під руки в сумці не попадається. А-а-а-а... це ж не він її туди засунув. От і не було у предмета конкретної прив'язки під його думки. Судячи з того, що він бачив другим зором - саме до цієї шпильки і був прив'язаний привид дівчини. - А, ні. Збрехав, є ще третій варіант - жестом показав, як ламає спицю. - Може краще так?