Читати книгу - "Марія Антуанетта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що важить одна дитина? Для Ебера небагато, мати це знає. Через те щодня й тремтить, що вже не побачить у дворі свого пестунчика. Через те й тіпається від безсилої люті, коли до неї приходить її заклятий ворог, котрий нараяв відібрати дитину, — виявивши таку непотрібну жорстокість до переможеної, скоїли наймерзенніший у світі моральний злочин. Те, що революція віддала королеву саме в руки Еберу, цьому своєму Терситові, — чорна сторінка її історії, яку ліпше перегорнути. Навіть найчистіша ідея стає ницою і дрібною, коли надає нікчемам владу чинити її іменем нелюдське.
Відколи у вежі замовк ясний дитячий сміх, години здаються довші, заґратовані покої — темніші. Ззовні вже не доходить ні вістки, ні звуку, зникли останні помічники, друзі — в недосяжній далечіні. Щодня, день у день сидять укупі троє самотніх жінок: Марія Антуанетта, її мала донька і принцеса Єлизавета; вони вже давно про все переговорили, не мають сподівань, а може, навіть і страху. Хоча надворі весна, потім літо, вони майже не виходять у садок, безмірна втома скувала їм руки й ноги. За ці тижні найтяжчих страждань обличчя королеви ніби згасло. Якщо подивитися на останній портрет Марії Антуанетти, намальований того літа якимось невідомим художником, то на ньому вже не впізнати колишньої королеви пасторальних комедій, богині рококо і навряд чи можна побачити ту горду, величну й незламну войовницю, якою Марія Антуанетта була ще в Тюїльрі. Хоч їй тридцять вісім років, сива жінка в удовиному уборі, зображена на тому невправному портреті, — скільки вона лиха натерпілась! — уже літня. Вигасли блиск і жвавість колись пустотливих очей, знеможено й безвладно опустивши руки, вона готова коритися в усьому, слухняно йти до самої могили. Колишню чарівність її личка стерла нерухома скорбота, неспокій — глибока байдужість. Якщо дивитись іздалеку, можна гадати, що на цьому останньому портреті Марії Антуанетти зображено абатису, черницю, котра відреклася світу й не має ніяких земних думок, жодних бажань і прагнень і живе вже не цим, а потойбічним життям. У ній не відчувається ні краси, ні смілості, ні сили — тільки безмежна, німа й покірна байдужість. Минулась королева, відшуміла жінка — з картини ясними синіми очима дивиться блякла й утомлена матрона, її ніщо не дивує, ніщо й не лякає.
Марія Антуанетта й не злякалася, коли через кілька днів о другій годині ночі знову загрюкали у двері. Що з нею може зробити світ, уже відібравши чоловіка, дитину, коханого, корону, честь і свободу? Вона спокійно підвелась і запустила комісарів. Ті прочитали декрет Конвенту, котрий вимагав перевести вдову Капет у Конс’єржері, оскільки проти неї висунуто звинувачення. Марія Антуанетта спокійно дослухала й нічого не відказала. Вона знала, що обвинувачення революційного трибуналу — це вже вирок, а тюрма Конс’єржері — дім загибелі. Однак не благала й не опиралась, не просила зачекати. Ні слова не сказала комісарам, що, мов убивці, вдерлися серед ночі з такою вісткою. Байдуже дала обшукати свій одяг і відібрати все, що було при ній. Їй дозволили взяти тільки хусточку й пляшечку покріплюючих ліків. Потім вона ще раз — як часто вже це робилося — попрощалась, цього разу з зовицею та дочкою. Вона знає, що це востаннє. Але світ уже привчив її до розлук.
Не озираючись, Марія Антуанетта прямо й твердо вийшла з покою і чимшвидше спустилася сходами. Вона відмовилась від усякої допомоги, і та пляшечка ліків, яку їй зоставили про випадок, якщо вона раптом зомліє, не згодилася — її покріплював дух. Найтяжче вона давно вже витерпіла — гіршим, ніж у ці останні місяці, життя бути не може. Тепер надходить найлегше — смерть. Вона майже метнулася їй назустріч. І так похапливо бігла з цієї вежі найстрахітніших спогадів — а може, й сльози застеляли очі, — що забула нахилитися, проходячи крізь низеньку хвіртку, й щосили вдарилася лобом об колоду. До неї занепокоєно збіглися її поводирі, питаючи, чи їй боляче. «Ні, — відповіла вона спокійно, — мені тепер уже ніщо не може завдати болю».
Конс’єржері
Цієї ночі збудили й іще одну жінку, пані Рішар, дружину ключаря в Конс’єржері. Пізно ввечері їй звеліли підготувати камеру для Марії Антуанетти; після герцогів, князів, графів, єпископів, міщан — жертв усіх верств і станів — у дім загибелі має піти й королева Франції. Пані Рішар приголомшена. Зачувши, мов дзвін біля церкви, слово «королева», простолюд і досі проймався шанобою. До неї в хату прийде королева, справжнісінька королева! Пані Рішар одразу відібрала найтоншу й найбілішу білизну; завойовник Майнца генерал Кюстін, над яким теж уже зависла сокира, мусив звільнити заґратовану камеру, котра за сивої давнини була залою нарад, — тьмяний покій похапцем підготували для королеви. Складане металеве ліжко, два матраци, два набиті соломою стільці, подушка, благенька ковдра, глечик і старенький килим на вогкій стіні — щось ліпше не зважувались дати навіть королеві. А потім у прадавній, наполовину вгрузлій у землю кам’яній будівлі всі заклякли в чеканні.
О третій годині ранку протуркотіла карета. Спершу в темний коридор увійшли жандарми зі смолоскипами, потім з’явився — проноза щасливо вибрався
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.