Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Генрі? – запитує він.

Думаю, чи не вручить він мені повістку до суду чи щось схоже.

– Так?

– Клер передає привіт.

Чорт забирай, що за Клер?

– На жаль, ви помилилися номером.

Підходить Інґрід, яка знову має вигляд дівчини Бонда. Вона змірює з ніг до голови цього хлопця – прекрасного екземпляра людини-самця. Обіймаю її.

Хлопець усміхається.

– Перепрошую. У вас, напевно, є двійник. – У мене стискається серце, щось відбувається, та я не можу цього зрозуміти. Крихта мого майбутнього просочилася у теперішнє, та зараз не той момент, щоби дізнаватися. Здається, він чимось задоволений, вибачається і йде.

– Що це було? – питає Інґрід.

– Гадаю, він сприйняв мене за когось іншого. – Знизую плечима. Схоже, Інґрід стурбована. Її хвилює майже все, що має якийсь стосунок до мене, тому не звертаю уваги. – Гей, Інґ, що робитимемо далі? – Почуваюся готовим дострибнути до небес.

– До мене?

– Блискуча ідея.

Зупиняємося в «Марджіз Кендіз» щоб купити морозиво, і невдовзі скандуємо у автівці: «Ми морозиво їмо, всі ми любим ескімо», – і сміємося, як неврівноважені підлітки. Пізніше, у ліжку з Інґрід, думаю: хто ж така Клер? Утім, розумію, що, ймовірно, відповіді не знайду, тому й забуваю про це.

П’ятниця, 18 лютого 2005 року (Генрі сорок один, Клер тридцять три)

Генрі: Веду Шаріс у оперу. Це «Трістан та Ізольда». Я тут з Шаріс, бо Клер терпіти не може Вагнера. Я теж не великий прихильник Вагнера, але в нас є абонемент, і я не проти піти до театру. Ми якось говорили про це в гостях у Шаріс та Гомеса, і Шаріс з жалем визнала, що жодного разу не була у опері. Зрештою ми з Шаріс виходимо з таксі перед чиказьким оперним театром, а Клер удома дивиться за Альбою і грає в скребл[58] із Алісією, яка гостює у нас цього тижня.

Насправді у мене сьогодні немає настрою для опери. Коли заїхав по Шаріс, Гомес підморгнув мені й сказав: «Синку, не затримуй її допізна!» – своїм найкращим голосом несвідомого батька. Не можу пригадати, коли востаннє ми з Шаріс робили щось разом. Шаріс мені дуже подобається, але мені з нею майже нема про що говорити.

Проводжу Шаріс крізь натовп. Вона рухається повільно, оглядаючи прекрасний хол, мармур та високі галереї, заповнені елегантними, одягненими зі смаком багатіями і студентами зі штучним хутром і проколотими носами. Шаріс усміхається продавцям лібрето, двом джентльменам у смокінгах, які стоять біля входу в фойє, співаючи у два голоси: «Лібрето! Лібрето! Купіть собі лібрето!» Знайомих не бачу. Шанувальники Вагнера – спецназ фанатів опери; вони зліплені з міцнішого матеріалу, і всі знаються між собою. Поки ми з Шаріс піднімаємося сходами на бельетаж, усі передають одне одному повітряні поцілунки.

У нас із Клер є приватна ложа; це один з наших привілеїв. Відхиляю портьєру, Шаріс ступає крок і вражено видихає: «О!» Знімаю її пальто, вішаю його на стілець, потім знімаю своє. Влаштовуємося зручніше. Шаріс перехрещує щиколотки і кладе свої маленькі ручки на коліна. Її чорне волосся виблискує в низькому м’якому світлі, а з темною помадою і виразними очима Шаріс нагадує вишукано одягнену пустотливу дитину, якій дозволили лягти пізніше, з дорослими. Вона сидить і впивається красою театру, розкішно прикрашеною золотаво-зеленою завісою, яка затуляє сцену, складками штукатурки, що оздоблюють кожну арку і купол, збудженим гулом натовпу. Світло гасне, і Шаріс на мить усміхається мені. Завіса піднімається, і ми опиняємося на човні, де співає Ізольда. Відкидаюся на спинку стільця й розчиняюся у потоці її голосу.

Чотири години по тому, після порції любовного зілля та оплесків стоячи, звертаюсь до Шаріс:

– І як, тобі сподобалося?

Вона усміхається.

– Було якось безглуздо, правда? Але завдяки співу все змінилося.

Тримаю їй пальто, вона намацує рукави, знаходить їх і одягається.

– Безглуздо? Гадаю, так. Але я схильний уявляти, що Джейн Еґлінд молода і красива, а не та трьохсотфунтова корова з голосом Евтерпи.

– Евтерпи?

– Музи музики.

Ми приєднуємося до потоку задоволених слухачів, що виходять; з першого поверху потрапляємо на холод. Крокуємо Векер-драйв, і вже за кілька хвилин мені вдається піймати таксі. Не встигнув дати таксисту адресу Шаріс, як вона каже:

– Генрі, давай вип’ємо кави. Я ще не хочу додому.

Кажу таксистові, щоб відвіз нас до кав’ярні «У Дона», що на станції Джарвіс, на північній околиці міста. Шаріс лепече про бездоганний спів, про декорації, які – і в цьому ми обоє погоджуємося – не надихали, про моральні труднощі насолоди Вагнером, коли знаєш, що він був сволотою-антисемітом, і найбільшим його шанувальником був Гітлер. Діставшись кав’ярні, бачимо, що тут усе вирує. Дон вітає відвідувачів у помаранчевій гавайській сорочці; махаю йому рукою. Знаходимо невеликий столик у глибині зали. Шаріс замовляє вишневий пиріг з морозивом і каву; я, як завжди, – сандвіч з арахісовим маслом і желе та каву. З колонок ледь чутно наспівує Перрі Комо, над столиками та картинами для гаражного розпродажу в’ється цигарковий дим. Шаріс схиляє голову на руку і зітхає.

– Так чудово. Здається, іноді я забуваю, що таке бути дорослою.

– Ви рідко кудись ходите?

Шаріс розмазує морозиво виделкою і сміється.

– Так робить Джо. Він каже, що коли воно м’якше, то смачніше. Боже, я переймаю їхні шкідливі звички замість того, щоби навчити їх хорошим. – Вона відкушує шматочок пирога. – І відповідь на твоє запитання: ми таки виходимо кудись, але майже завжди це заходи політичного характеру. Гомес подумує балотуватися на пост члена муніципалітету.

Кава потрапляє не в те горло, починаю кашляти. Коли нарешті можу говорити, проказую:

– Ти жартуєш. Хіба це не перехід на темний бік? Гомес завжди критикував адміністрацію міста.

Шаріс скоса дивиться на мене.

– Він вирішив змінити систему зсередини. Гомес вигорів у всіх цих жахливих судових справах про жорстоке поводження з дітьми. Гадаю, він переконав себе в тому, що справді міг би покращити стан речей, якби мав якийсь вплив.

– Можливо, він має рацію.

Шаріс хитає головою.

– Мені більше подобалося, коли ми були молодими революціонерами-анархістами. Я би краще щось підірвала, ніж лизала зади.

Усміхаюся.

– Ніколи не думав, що ти більш радикальна, ніж Гомес.

– О, так. Насправді я просто не така терпляча, як Гомес. Я хочу діяти.

– Гомес терплячий?

– О, звичайно. Я про те, глянь на цю історію з Клер…

Шаріс різко обриває фразу, дивиться на мене.

– Про що ти? – Запитавши, раптом усвідомлюю, що саме тому ми й тут, що Шаріс чекає, щоби поговорити про це. Цікаво, що знає вона знає, чого не знаю