Читати книгу - "Чвара королів"

Жінка облизнула губи.

— Тут наш дім. Крастер нас береже. Краще вмерти вільними, ніж жити в неволі.

— Неволі, — пробурмотів крук.

Мормонт нахилився уперед.

— Ми проминули кілька сіл, і усі до одного були покинуті. Ви — перші живі душі, яких ми побачили, відколи виступили зі Стіни. Люди десь зникли — вмерли, втекли, втрапили у полон, не знаю. А разом з ними і тварини. Геть нічого не лишилося. А раніше ми знайшли тіла двох розвідників Бена Старка за десяток верст від Стіни. Бліді, холодні, з чорними руками та ногами, ранами без крові. Ми відвезли їх до замку Чорного, а вони повстали уночі й почали вбивати. Один убив пана Яремію Рикера, другий прийшов по мене. Гадаю, вони дещо пам’ятали з того часу, коли жили, та людського милосердя в них вже не лишилося ані краплі.

Жінка відкрила рота — вологу рожеву печерку — та Крастер лише пирхнув.

— Ми тут такого лиха не знаємо… і я просив би вас не оповідати злих казок під моїм дахом. Я побожна людина, і боги мене бережуть. Якщо тут з’являться мертв’яки, я вже якось та зумію порозганяти їх по могилах. Утім, нова гостра сокира мені б не завадила. — Він прогнав жінку геть, ляснувши її по стегні й заволавши. — Ще пива, притьмом!

— Гаразд, облишмо мертвих, — мовив Ярман Парогач, — а як щодо живих, мосьпане? Як там ся має ваш король?

— Кор-роль! — заверещав Мормонтів крук. — Кор-роль, кор-роль, кор-роль.

— Отой Манс Розбишака? — Крастер плюнув у вогонь. — Король-за-Стіною… На якого лиха вільному народові здалися королі?

Він обернув примружене око на Мормонта.

— Якби я схотів, я б вам такого розказав про Розбишаку та його оборудки. Оті порожні села — то його рук справа. Тут би ви теж нікого не знайшли, якби я слухав його дурниці. Він мені надсилає гінця і каже, що я мушу кинути власне обійстя та йти цілувати йому ноги. Я відіслав того гінця назад, а язика його собі лишив. Онде він до стіни прибитий.

Він тицьнув пальцем.

— Може, я б вам розказав, де шукати Манса Розбишаку. Якби схотів. — Ще одна бура усмішка. — Та часу маємо досхочу. Ви ж, мабуть, захочете переспати під моїм дахом і зжерти усіх моїх паців.

— Дах над головою був би дуже доречний, ласкавий пане, — мовив Мормонт. — Шлях був тяжкий, ще й дуже мокрий.

— То перебудьте тут одну ніч. На більше моєї любові до вас, гайворонів, не стане. На помості спатиму я та моя чадь, а ви забирайте собі підлогу. З харчу знайдеться м’яса та пива на двадцять душ, не більше. Решта чорних ґав хай дзьобає, що сама собі знає.

— Ми веземо свій припас, пане мій, — відповів Старий Ведмідь. — Радо розділимо з вами харч та вино.

Крастер витер слинявого рота волохатим тилом долоні.

— Від твого вина я не відмовлюся, пане гайвороне, оце вже ні. І ще одне. Хтось зачепить моїх дружин бодай пальцем — втратить руку.

— Ваш дах, ваш закон, — відказав Торен Рідколіс, а воєвода Мормонт рвучко кивнув, хоча задоволеним не здавався.

— То й гаразд, вирішили, — пробурчав Крастер. — Хтось із вас уміє накреслити мапу?

— Сем Тарлі вміє, — виліз наперед Джон Сніговій. — Він любить мапи.

Мормонт підманив його до себе.

— То як поїсть, хай іде сюди з пером та пергаменом. І Толета теж знайди, хай принесе мою сокиру. Буде подарунок від гостей господареві.

— Це ще хто такий? — спитав Крастер, перш ніж Джон пішов. — З лиця схожий на Старка.

— Мій шафар та зброєносець, Джон Сніговій.

— Байстрюк, еге ж?

Крастер роздивився Джона знизу догори.

— Якщо чоловік бажає взяти жінку до ліжка, хай бере її за дружину. Я іншого способу не визнаю.

Він махнув на Джона рукою, проганяючи.

— Біжи, виконуй службу, байстрюче. Дивись мені, щоб сокира була добра та гостра. Поганій криці в мене робити нічого.

Джон Сніговій сухо вклонився та пішов. Пан Отин Вивір саме заходив до дверей, і вони трохи не зіткнулися під шкурами. Знадвору дощ наче трохи стишився. По всьому дворі стояли намети, а під деревами Джон бачив ще.

Скорботний Ед саме годував коней.

— Сокиру дичакові? А чого ж! — Він вказав на Мормонтову зброю — бойову сокиру з коротким держаком і золотим плетивом на чорному сталевому лезі. — Він її назад віддасть, от присягаюся. Зажене просто у череп Старому Ведмедеві. Чого б не віддати йому заразом усі наші сокири, га? Бо вони ж так брязкають і торохтять, як ми їдемо. А без них буде скоріше — просто до порога пекла. Цікаво, у пеклі дощ буває? Може, Крастер замість сокири уподобає гарного бриля?

Джон усміхнувся.

— Та ні, він хоче сокиру. А ще вина.

— Овва, Старий Ведмідь ще кумекає. Як добряче напоїти дичака, то може, коли спробує вбити, поцілить тільки вухо. Вух у мене два, але ж голова тільки одна.

— Рідколіс каже, що Крастер дружить з Вартою.

— А чи знаєш ти різницю між дичаком, що дружить з Вартою, і тим, що не дружить? — запитав жовчний зброєносець. — Вороги лишають наші тіла на поталу гайворонню та вовкам. А друзі десь прикопують потай, щоб ніхто не знайшов. Цікаво, чи довго на тій брамі висить ведмежа голова, і чия там висіла, поки Крастер не почув удалині наш гармидер?

Ед, вагаючись, роздивився сокиру. Його довгим похмурим обличчям стікав дощ.

— А чи там сухо всередині?

— Сухіше, ніж тут.

— Якщо я там сховаюся не надто близько до вогню, то може, мене до ранку й не знайдуть. Тих, що під дахом, він уб’є першими, та хоча б вдасться померти сухим.

Джон не міг стримати реготу.

— Крастер один, а нас дві сотні. Чомусь мені здається, що він нікого не чіпатиме.

— Ти мене підбадьорив, — відповів Ед украй замогильним голосом. — Окрім того, смерть від доброї гострої сокири можна вважати за щастя. Геть не хочу, щоб мене, приміром, вбили буздуганом. Колись бачив, як одному чолов’язі влучили по лобі буздуганом. Навіть і шкіри не розпанахали, але так потрощили, що голова