Читати книгу - "Переможець завжди самотнiй"

Моріс дивився це відео сотні разів у своєму житті. Раніше воно часто надихало його на розв’язання інших справ, але сьогодні не дало ніякого результату. Він закриває цей сайт і відкриває інший, де наводиться лист батька Джефрі Дамера, «Різника з Мілуокі», який убив сімнадцятеро людей від 1978 до 1991 року і розчленував їхні трупи: «Звісно, я не міг повірити тому, що повідомила мене поліція про мого сина. Багато разів я сидів за тим самим столом, який використовувався як місце розчленування й вівтар Сатани. Коли я відчиняв його холодильник, то бачив там тільки пляшки з молоком та бляшанки із содовою. Як могло статися, що дитина, яку я колись носив на руках, перетворилася на страховище, чиє обличчя дивилося на мене з усіх газет? О, як би я хотів опинитися на місці тих інших батьків, які в липні 1991 року одержали жахливу звістку, що їхні діти не тільки пропали, а й були вбиті. У такому випадку я міг би принаймні навідати могилу, де спочивали б його останки, зберегти його у своїй пам’яті. Але ні: мій син був живий, і це він повбивав усіх отих безневинних людей».

Вівтар Сатани. Чарлз Менсон і його «родина». У 1969 році троє молодиків увійшли в дім знаменитого кіноактора й повбивали всіх, хто там був, навіть малого хлопчика, що в ту мить вийшов із дому. А наступного дня було вбито ще двох людей, цього разу подружжя підприємців.

«Я сам-один міг би повбивати всіх людей на Землі», — сказав він.

Моріс чи не тисячний раз дивиться на натхненника тих злочинів, що усміхається в камеру, оточений своїми друзями-хіпі, серед яких був і знаменитий музикант тієї епохи. Усі вони перебували поза будь-якою підозрою, усі говорили про мир і любов.

Моріс закриває всі сайти, які відкрив у своєму комп’ютері. Справа Менсона стоїть найближче до того, що відбувається сьогодні, — і тут, і там світ кіно, жертви — дуже відомі люди. Щось подібне до політичного маніфесту проти розкоші, споживацтва, слави. Будучи натхненником злочинів, Менсон ніколи не перебував на тому місці, де їх здійснювали; для цього він використовував своїх поплічників.

Ні, це не той слід. І попри електронні листи, які він надіслав усім зацікавленим особам, пояснюючи, що за такий короткий час не може знайти відповіді на поставлені йому запитання, Моріса починає змагати те саме відчуття, яке змагає і завжди змагало детективів, що мали справу із серійними вбивцями.

Відчуття, що ця справа має безпосередній стосунок до нього самого.

З одного боку, чоловік, що, певно, має якийсь інший пристойний фах, спланував свої злочини, виходячи з того, яка зброя є в його розпорядженні, але при тому він зовсім не знає спроможностей місцевої поліції і діє в незнайомому середовищі. Це робить його вразливим. З іншого боку, він, Моріс, чоловік із великим досвідом праці в різних органах громадської безпеки, призвичаєних боротися з усіма видами відхилення від правил суспільного співжиття.

Та попри всі свої знання і весь досвід, він неспроможний обірвати кривавий слід, який залишає за собою простий аматор.

Йому не варто було відгукуватися на прохання комісара. Він вирішив оселитися на півдні Франції, бо тут кращий клімат, приємніші люди, зовсім близько — море, сподіваючись, що має попереду ще багато років, щоб удосталь натішитися радощами життя.

Він покинув свою службу в Лондоні, зарекомендувавши там себе найкращим серед усіх. І ось тепер він зробив хибний крок, погодившись допомогти французькій поліції розплутати складну справу. Звістка про його невдачу дійде до колишніх колег, і він може втратити заслужену славу, яку здобув завдяки довгим рокам самовідданої праці. Вони скажуть: «Він намагався приховати свою неспроможність, коли був першим, хто запропонував поставити в нашому департаменті сучасні комп’ютери. А тепер він має у своєму розпорядженні найсучаснішу техніку, але він уже старий і нездатний відповісти на виклики нового часу».

Він вимикає комп’ютер. Екран гасне, показавши спочатку логотип програмного забезпечення, яке на ньому встановлене. Усередині машини електронні імпульси зникають із пам’яті, не залишаючи по собі ні відчуття провини, ні докорів сумління, ні відчуття безпорадності.

Але його тіло не має кнопок, які могли б усе це вимкнути. Силові контури його мозку функціонують далі, повторюючи ті самі висновки, намагаючись виправдати те, що виправдати не можна, завдаючи шкоди його самолюбству, переконуючи його в тому, що колеги мають рацію: мабуть, і справді його інстинкт та аналітичні здібності з віком утратили свою гостроту.

Він іде на кухню і вмикає кавоварку, з якою останнім часом має проблеми. Мимохідь думає про те, що, як і будь-які електроприлади домашнього використання, буде значно дешевше завтра викинути її й купити нову.

Але сьогодні, на його щастя, вона ввімкнулася, й він, не кваплячись, випив каву. Протягом більшої частини дня йому доводиться натискати на кнопки: комп’ютер, принтер, телефон, світло, плита, кавоварка, факс.

Проте зараз йому треба натиснути на одну з кнопок у своєму мозку: бо перечитувати документи, одержані від поліції, немає сенсу. «Спробуй осмислити події інакше. Склади список, навіть, якщо в ньому й не буде нічого нового».

1. Злочинець — принаймні в тому, що стосується вибору та застосування зброї, — виявив добру обізнаність і витончений розум.

2. Він не місцевий, бо інакше обрав би інший час для своєї кримінальної діяльності і місце, де немає стільки поліціянтів.

3. Він не має чітко визначеного почерку. Або приховує його, щоб не дати себе впізнати. Власне, про почерк злочину можна говорити лише тоді, коли доктор Джекіл намагається відвернути те зло, яке живе в ньому своїм прихованим життям, коли він каже містерові Гайду: «Будь ласка, затримай мене. Я завдаю шкоди суспільству, і я неспроможний контролювати себе».

4. Оскільки він підходив близько принаймні до двох зі своїх жертв, зазирав