Читати книгу - "Повзе змія"

— Ніхто… ніхто не топтався…

— Ага, навіть так? Як у вас це називається? Я десь чув — рейтинг. Ти її трахаєш заради рейтингу чи просто так? Ну?

— Так… Тобто… Вже ні… Я…

— Що таке оце твоє «вже ні»?

— Я… ну… в нас уже нічого немає…

— А було? — Роман мовчки кивнув, зовсім не розуміючи, до чого зрештою веде Баглай. А той сам досі чітко не визначився, для чого йому потрібен цей допит, що він хоче дізнатися для себе нового й корисного, чому взагалі завів розмову з тим, кому вже виніс вирок. — Було? Ну?

— Б-було…

— Хто кого розлюбив: ти її чи вона тебе?

— Ніхто… Я хочу сказати… власне, ніхто нікого й не любив…

— Бач, не любив. Ніхто нікого не любить. Блін, як ви мені всі набридли, мама дорога!

Відсунувшись далі від Романа, так, щоб спина впиралася в дверцята, Баглай підняв пістолет і вистрілив йому просто в обличчя.

Глод просив лише сказати адресу і пояснити, як краще доїхати від вокзалу, та Олена заявила: зустріне його особисто. Враховуючи ситуацію, він вирішив нічого їй не доводити, взагалі не сперечатися. Їхати до Києва зібрався відразу після того, як почув у трубці її плач. Вона сказала, що перша інформація піде у нічних новинах, адже знайшли мертвого продюсера лише в половині дев’ятої вечора. Та заради обтічних новин не варто лишатися вдома. Поїзд на Київ відходив пізно ввечері, пощастило і з квитком — зазвичай за дві години до відправлення купити його було важкувато. Все одно, за його розрахунками, назавтра про вбивство продюсера «S-каналу» говоритимуть і писатимуть навперебій усі ЗМІ й газети. Ну, хіба спортивна преса не сприйме це за новину для себе.

Із собою Глод узяв лише сумку, куди поклав зміну білизни та ніде не зареєстрований ТТ. Він підозрював, що ствол напевне «гарячий»: півтора року тому захопили в приватному будинку банду, на озброєнні якої традиційно стояв маленький арсенал. Зброю тримали в підвалі, піддатися спокусі й заховати пістолет у кишеню виявилося не так складно. Таким чином озброювалися всі опери, бо за кожен постріл із табельної зброї слід відписувати купу паперів, та й не завжди можна тягати табельний «макар» із собою. Передбачити, чим закінчиться день опера, неможливо. Ризик втратити табельну зброю й нажити собі неприємностей до кінця життя реально існував, тому зручніше мати при собі «лівий» волин. Єдина проблема: невідомо, де, коли і в кого ці трофеї вже стріляли. Мало приємного тягати при собі потенційний речовий доказ, котрий такі самі опери безнадійно шукають. Глод тішив себе думкою, що з ТТ, котрий дістався йому, людину не вбили. Без ствола йому нині аж ніяк не можна. Він їхав охороняти Олену Суржу. Добровільно, безкоштовно, так би мовити, на громадських засадах.

Ще прихопив мобільний телефон. Як домовлялися, з поїзда зателефонував Олені, сказав номер вагона й вимкнув трубку. Ніхто з колишніх колег, а тим більше — колишній, саме колишній, тесть не мусить знати, де він і чим займається. Приватна особа не повинна лізти в міліцейські справи. Одна справа — давати цінні відомості, що сприяють ефективному розкриттю злочину, а інша — добровільно брати на себе функції особистого охоронця журналістки, особи дуже сумнівної, швидше за все — психічно неврівноваженої. Більше того: колишній опер неодмінно почне втручатися в хід розслідування, а це вже порушення неписаних законів про субординацію. Отже, рано чи пізно його нікому на хрін не потрібна ініціатива бумерангом ударить по слобожанському МВС. У будь-якому разі, як прикинув Глод, Шостак, а заодно й Черниченко мислитимуть саме так. Все одно в разі чого знайдуть його, тож нехай він викрутить собі хоч трохи часу для маневру.

Сім годин у поїзді Максим не спав. Думки безсистемно роїлися в голові, він не збирався давати їм лад, просто випив у буфеті двісті грамів горілки, заліз на свою верхню бокову полицю другого плацкартного вагона, і слухав перестук коліс. Київ зустрів сопливим жовтневим дощиком, погода цілком відповідала настрою. Олену побачив ще у вікні. Вона неправильно вирахувала місце, де зупиниться його вагон, тому дріботіла за ним, трошки відставши. Коли Глод ступив на платформу, Олена вже добігла, стояла стовпом і дивилася на нього, ніби не впізнавала. А тоді мовчки кинулася на груди і беззвучно заридала, хоча рідними людьми, ба навіть близькими знайомими їх назвати було важко: адже загалом вони бачилися лише двічі й чотири рази говорили по телефону.

Поправивши шлейку від сумки, Максим міцно стиснув плечі молодої жінки, відсторонив її від себе, провів руками по вологому волоссю.

— Чому без парасолі?

— Що?

— Без парасолі, кажу, чому?

— А це має значення? Ходім.

Спочатку вони їхали в метро, але на Хрещатику замість того, аби перейти на іншу лінію, Олена мовчки кивнула супутникові на ескалатор. Вони піднялися нагору, Олена швидко підійшла до бровки тротуару й зупинила перше-ліпше таксі. «Не можу, народ довкола, всі дихають», — пояснила Глодові, той лише знизав плечима і поліз по гаманець, аби перерахувати гроші, зустрівся поглядом із Оленою і зніяковів.

Коли нарешті зайшли в квартиру, вона старанно зачинила двері на всі замки, скинула туфлі, пройшла в кімнату, увімкнула світло й гепнулася на диван. Глод, поки що не орієнтуючись, як саме слід поводитися в ситуації, що склалася, примостився на стільці.

— Для чого світло? Вже видно на дворі, — треба ж якось починати розмову.

— Я тепер постійно зі світлом. Хіба коли зовсім день, тоді вимикаю. Знаю, дурість. Раніше навіть при благенькому світлячкові спати не могла. Власне, навіть при світлі кілька ночей уже не сплю.

— Треба. Потрібні сили… мені й вам…