Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Гаразд, я спробую, — відповіла вона. — Щось сталося?

— Сталося. Ти не уявляєш, як мені це потрібно. Потрібніше просто не може бути, повір.

— Ну, якщо ти так кажеш, то… це пов'язано з нею? — запитала Ольга.

— Так. Пробач. Якщо у двох словах, то… словом, велика біда і я повинен… Я повинен, розумієш? Хтось із них зможе мені допомогти. Будь ласка…

— Розумію, — сказала вона. — Я спробую. Правда. Віку, ти тільки заспокойся. Зроблю все, що можливо. До речі, ти сам дзвонив їм?

— Тарасові, але номер не відповідає.

Ольга продиктувала йому номер мобільного Войтовича. Але результат був таким самим.

І він чекав. Кава знову лилася в чашки, гості, які явно не бажали упиватися коньяком, барабанили пальцями по столі. Збігала година.

Телефон задзвонив несподівано, хоча на цей дзвінок чекалося. Не дивлячись на табло — хто дзвонить — Віктор прийняв дзвінок. Усе-таки Ольга зуміла — це був Войтович.

— Що там, Вітю, здоров… Що за ґвалт? Мене тут знайшли хтозна-якими шляхами…

— Пробачте, я тільки хотів спитати, де Тарас. Хочу з ним зв'язатися й не можу.

— Гмм… — пробурмотів метр, — а я й сам хотів би це знати. Віриш? Від рання хочу це знати. А «воно» пропало, як виявилося, ще вчора, і ніхто не знає, де. Я колись із ним не витримаю. Концерт за дві години. Розумієш?

— А… — Віктор замовк, не знаючи, що й казати. — І… що, він з’явиться?

— Надіюся! — роздратовано вигукнув Войтович. — Але не надто. Не знаю, що й думати. Не здивуюся, якщо концерт не відбудеться. Як він мене дістав, цей «золотий хлопчик»!

Думки скакали в голові хаотично. Невже Лема начхав на концерт і повіз гроші? А якщо дійсно пропав? Що могло з ним статися? Пригадалися власні слова, сказані кілька днів тому: що може статися з тим, хто має в кишені такі суми. Ні, Тарас скоро з’явиться. Тут. Тільки ось…

— А він говорив з вами щодо мене? — запитав Віктор.

— М-м… що ти маєш на увазі? — не зрозумів його Войтович.

— Про мене. І про гроші.

— Про які гроші? — не зрозумів метр.

— Про значну суму.

— Н-не розумію. Про яку суму? Що це означає?

— Та нічого. Вибачте за дзвінок, — тихо відповів Віктор. — Це неважливо.

— Вітю! Та поясни щось…

— Ні, все гаразд. До зустрічі.

Лема сказав неправду, повідомивши, що залучив до цієї справи метра. А може, не тільки про це? Може, його доведеться чекати довго й марно?

Він чекав би скільки завгодно. А от Зоряна не могла. Та й гості не схотіли. Від кави, либонь, їх уже нудило. Рука «серйозного» встигла подолати дві третини відстані до картки, коли Вікторова перетнула їй шлях. Він застиг, мало не зіткнувшись із нею. Застиг і Павлович. Пауза тривала якусь мить, а потім портмоне поїхало до господаря апартаментів. Гроші лежали, відгороджені його правицею, яка, здавалося тепер не віддасть їх нікому й нізащо, навіть якби й не мала захованої в рукаві зброї.

Машина закрутилася. Її механізм набирав обертів, і шляху назад не було. Вони виїхали негайно. За дві з половиною години дісталися кордону. У Львові навідалися до банку, аби перевірити номінал картки. Гроші в банкоматі знімалися з неї без проблем. Звісно, Віктор не бачив цифрового коду, який набирав компаньйон Павловича. Витягнув її Віктор сам і сховав. Митниця без будь-якого огляду — Павлович лише простягнув у віконце документи — і далі Угорщина. Але до Тужира вони не поїхали, а взяли курс на Будапешт. Віктор не питав нічого. Усе скажуть самі. А чого не схочуть — не скажуть. Шлях виявився коротшим, аніж він гадав. Машина зупинилася у Велна Дьорі. Там «серйозний» компаньйон вийшов і зник у якомусь будинку. Павлович обернувся й підморгнув — не надто природно. Складалося враження, що старий хвилюється. Ось зараз він сам-один. І про що його спитати? А втім, хіба не байдуже — питати його на самоті чи при отому? Що він — друг чи родич? Такий самий бандюк.

Запитав Павлович:

— Що, козаче, хвилюєшся?

— Хвилююся.

— Не варто. Ти зможеш.

— Хтозна.

— Боїшся?

— Ні.

— Молодець. Герой. Слухай уважно. Зараз ще п’ять хвилин містом — і ми зупиняємося. Ти йдеш до одного банку. Від парковки праворуч, потім три квартали прямо. Пред’явиш документи, які зараз тобі дадуть. Тебе поведуть у сховище й відімкнуть сейф. У ньому конверт. Твоя машина — джип «Черокі» — припаркована з протилежного боку вулиці. Як ти замовляв. Ось ключі. Технічний стан перевірений — ми ж зацікавлені, щоб ти їх «взув». Бак повний.

— Бомба не підкладена… — підказав Віктор.

— Звісно, — розвів руками Павлович.

— Гаразд, — знизав плечима Віктор. — Давайте далі.

— А далі ти знаєш. Сідаєш і їдеш. І хвіст за тобою буде надійний. То ж далі все від тебе залежатиме. Тільки не психуй одразу. Поводься спокійно, але будь напоготові. Шукай слушного моменту накивати. Зумієш перемогти у «ралі» — залишишся живим, ще й при грошах. Переможець отримає все! А тобі сам Бог велів — ти знаєш, як твоє ім'я перекладається?

«Переможець отримає все…» Дійсно. Павлович був правий, хоча й не знав про його перспективу отримати в такий спосіб дійсно усе: не тільки життя та гроші — ще дещо, набагато потрібніше. Точніше — декого.

«Серйозний» повернувся й сів, де сидів, — на переднє пасажирське місце. У руках той самий кейс, з яким виходив. Він відчинив його, дістав невеличку папку. Обтер рукою, хоча та була новісінькою, і простягнув назад Віктору, не дивлячись.

— У курсі, — буркнув Павлович.

— Гаразд. — Його напарник повернувся до Віктора. — У курсі, значить… Нічого