Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Він нічого не міг забути; не міг піддатися ані пориву, ані голосу здорового глузду, ані бажанню; все це надто серйозно, надто близько обходить його — він попав у клітку

На тому кінці скверу хлопці-газетярі гучно сповіщали про свій вечірній товар, і їхні пронизливі голоси зливалися з бамканням церковних дзвонів.

Сомс затулив вуха. Йому сяйнула думка: адже могло статися так, що він, а не Босіні, лежав би зараз мертвий, а вона, замість того щоб сидіти зіщулившись, як підстрелена пташка, й дивитися поглядом, сповненим безнадії...

Щось м'яке торкнулося його: об його ноги терлася кішка. І з грудей Сомса вирвалося ридання, струснувши його з голови до ніг. Потім усе стихло, і тільки з темряви дивилися на нього будинки — і в кожному з них є свій господар, і господиня, і свій таємний життєпис радощів чи горя.

Раптом він побачив, що двері його будинку відчинені, й на тлі освітленого холу видніє постать чоловіка, який стоїть до нього спиною. В грудях у нього похололо, він тихо підійшов до ганку й спинився позад незнайомця.

Він бачив своє пальто, кинуте на різьблене дубове крісло; перські килими, срібні вази, порцелянові тарілки, що прикрашали стіни, і незнайомого, який стояв на порозі.

І він різко запитав:

— Чого вам треба, сер?

Незнайомий обернувся. Це був молодий Джоліон.

— Двері були відчинені,— мовив він.— Чи можна побачити вашу дружину? Я маю їй дещо переказати.

Сомс зиркнув на нього скоса.

— Моя дружина нікого не приймає,— буркнув він сердито.

Молодий Джоліон лагідно відповів:

— Я її затримаю на одну хвилинку.

Сомс проскочив повз нього і загородив двері.

— Вона нікого не приймає,— знову сказав він.

Молодий Джоліон заглянув через його плече в хол, і Сомс озирнувся. Там, на порозі вітальні, стояла Айріні; очі її гарячково блищали, уста розтулилися, вона простягла вперед руки. Коли Айріні розгледіла обох чоловіків, очі її згасли, руки опустилися; вона немов скам'яніла.

Сомс рвучко повернувся й зустрів погляд відвідувача; в очах у того був такий вираз, що у Сомса несамохіть вихопилося глухе гарчання. Холодна усмішка скривила його уста.

— Це мій дім,— сказав він.— Я нікому не дозволю втручатися в мої справи. Я вже сказав вам і кажу ще раз: ми не приймаємо.

І, грюкнувши дверима, він зачинив їх перед молодим Джоліоном.

І літа мить мигне

лиш над землею.

I

Останнього травневого дня на початку дев'яностих років, годині о шостій вечора старий Джоліон Форсайт сидів під дубом, що ріс перед терасою його будинку в Робін-Гілі. Він хотів натішитися чудовим теплим днем, поки не почали кусатися комарі. В худій смаглявій руці, помережаній синіми жилами, димів недокурок сигари; він тримав його у тонких пальцях з довгими нігтями — загострені гладенькі нігті збереглися в старого Джоліона від початку владарювання королеви Вікторії, коли не торкатись ні до чого навіть кінчиками пальців вважалося ознакою вишуканих манер. Стара потемніла панама захищала від призахідного сонця його високе опукле чоло, пишні сиві вуса, запалі щоки й довгасте худе підборіддя. Він сидів, заклавши ногу на ногу; в усій його постаті відчувався спокій і витонченість старого джентльмена, який щоранку напахчує одеколоном свою шовкову хусточку. Біля ніг його лежав кудлатий, біло-рудий пес, що удавав із себе шпіца,— той самий пес Балтазар, відраза до якого в старого Джоліона з роками переросла у приязнь. Поряд із стільцем висіла гойдалка, а на гойдалці сиділа одна з ляльок Голлі, що звалася «Дурненька Аліса»,— вона похилилася тулубом на ноги, а носом уткнулася в свою чорну спідничку. Алісу зовсім занедбали, і їй було байдуже, як сидіти. За дубом газон збігав униз крутим схилом, під яким зеленіла папороть, а далі починалися поля, що простяглися долиною ген-ген до ставка, до гаю й того краєвиду—«чудового, прегарного»,— яким п'ять років тому, сидячи під тим самим дубом, милувався Свізін Форсайт того дня, коли він приїхав з Айріні подивитися на будинок. Старому Джоліонові доводилося чути про цей братів подвиг — поїздку, про яку колись було тільки й мови на форсайтівській біржі. Свізін! Його вже нема — помер торік у листопаді, доживши лише до сімдесяти дев'яти років і знову викликавши сумнів у безсмерті Форсайтів, який уперше зародився тоді, коли померла тітонька Енн. Помер! І тепер зосталися тільки Джоліон і Джеймс, Роджер, Ніколас і Тімоті, Джулі, Гестер і Сюзен! І старий Джоліон думав: «Вісімдесят п'ять років! А я й не відчуваю цього, хіба що тоді, як почне мучити той біль».

Думки його полинули в минуле. Він не відчував своєї старості, відколи придбав нещасливий будинок свого племінника Сомса й оселився в ньому тут, у Робін-Гілі, три з лишком роки тому. Здавалося, він щовесни молодшав, живучи на сільському привіллі з сином і внуками — Джун та малюками від другого шлюбу, Джоллі й Голлі, живучи далеко від лондонського гамору й гелготання форсайтівської біржі, звільнившись від усіх нарад і засідань, втішаючись приємним безділлям, але водночас приділяючи багато часу впорядкуванню і опорядженню будинку та всієї садиби площею двадцять акрів, а також задоволенню забаганок Голлі й Джоллі. Час загоїв усі подряпини й рани, що їх завдала його серцю трагічна історія Джун, Сомса, його дружини Айріні й бідолашного молодого Босіні. Навіть Джун і та нарешті подолала свою меланхолію — це підтверджувала подорож до Іспанії, в яку вона оце вирушила разом із батьком та мачухою. Коли вони виїхали, в домі настав дивовижний спокій, та хоч яким блаженним видавався