Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Щоразу підходячи до таборів, вона бачила злі докірливі погляди. Усі вони знали, ким вона стала тепер. І зумисне давали їй це зрозуміти.

Вони вже не викрикували їй образ. Вони вже давно перетнули межу люті й тепер жили в обуреному розпачі. Але вона чітко зчитувала вирази їхніх мовчазних облич.

«Ти одна з нас, — говорили вони. — Ти мала захищати нас. А тобі не вдалося».

Через три тижні після повернення Жинь до Арлона Імператриця надіслала Республіці цілком зрозуміле послання.

Десь за кілометр-два від Червоних скель прикордонний патруль провінції Дракона схопив чоловіка, який заявляв, що його відправили зі столиці. Посланець приніс із собою лише бамбуковий кошик, прикрашений орнаментом та закріплений на спині, а також невеличку Імперську печатку, що засвідчувала його особистість.

Посланець наполягав, що говоритиме лише за умови, що Вейсжа прийме його в тронній залі у присутності всіх своїх генералів, Воєначальників і генерала Тарквета. Вартові Ежиденя роздягнули того чоловіка й перевірили його одяг та кошик, шукаючи вибухівку чи отруйний газ, але нічого не знайшли.

— Лише пельмені, — радісно промовив посланець.

Вони неохоче його пропустили.

— Я приніс послання від Імператриці Су Дадзі, — оголосив він присутнім. Коли він говорив, його нижня губа гротескно ляскотіла. Він немовби був хворий чимось: лівий бік губи був укритий червоними водянистими пухирями. А через виразний акцент провінції Щура його слова були заледве зрозумілі.

Жинь примружилася, спостерігаючи, як він підходить до трону. Він не був ані сінеґардським дипломатом, ані представником Міліції. Він не поводився так, як годилося поводитися придворному чиновнику. Певно, він був звичайним солдатом. Але нащо Дадзі доручати дипломатичну справу тому, хто заледве здатен говорити?

Хіба що посланець прийшов не для того, щоб вести перемовини. Хіба що Дадзі не був потрібен той, хто може швидко думати й гладко говорити. Хіба що Дадзі хотіла того, хто лише потішиться нагоді виступити проти Вейсжі. Хто зможе висловити невдоволення Республікою й готовий заради цього вмерти.

А отже, це ніяке не перемир’я. Це однобічне послання.

Жинь напружилася. Посланець нізащо не зміг би нашкодити Вейсжі — принаймні не тоді, коли всі люди Ежиденя закрили йому підхід до трону. Але вона однаково дужче стиснула свій тризуб, відстежуючи поглядом кожен рух чоловіка.

— Говори, що маєш, — наказав Вейсжа.

Посланець широко всміхнувся.

— Я прийшов із новинами від Їнь Дзіньджі.

Леді Сайкхажа підвелася. Жинь бачила, як вона затремтіла.

— Що вона зробила з моїм сином?

Посланець опустився навколішки, поставив кошик на мармурову підлогу й підняв віко. Залу наповнив різкий запах.

Жинь витягнула шию, очікуючи побачити розчленований труп Дзіньджі.

Але кошик був заповнений пельменями, засмаженими до ідеальної золотавості й складеними у формі лотосової квітки. Певно, що за кілька тижнів мандрівки вони зіпсувалися — Жинь бачила темну плісняву на краях — але форма лишилася недоторканною. Вони були ретельно прикрашені, намазані пастою з лотосового насіння. А ще на них вивели чотири багряні знаки.

«Дракон пожирає своїх синів».

— Імператриця пропонує вам посмакувати пельменями з найрідкіснішим сортом м’яса, — сказав посланець. — Вона сподівається, що ви впізнаєте смак.

Леді Сайкхажа скрикнула й впала на підлогу.

Вейсжа глянув у вічі Жинь і провів рукою по шиї.

Вона зрозуміла. І миттю підняла тризуб та кинулася до посланця.

Він лише трохи похитнувся назад, але в усьому іншому навіть не намагався захиститися. Навіть не підняв рук. І просто сидів, задоволено всміхаючись.

Жинь всадила тризуб йому в груди.

Чистого удару не вийшло. Вона була надто шокована, спантеличена пельменями, щоби прицілитися як слід. Зубці ковзнули крізь грудну клітку, але не вцілили в серце.

Вона висмикнула тризуб.

Посланець захлинався сміхом. Бульбашки крові виривалися крізь криві зуби, лишаючи плями на давній мармуровій підлозі.

— Ви помрете. Ви всі помрете, — сказав він. — А Імператриця станцює на ваших могилах.

Жинь ударила знову й цього разу поцілила в саме серце.

Неджа кинувся до матері й підняв її на руки.

— Вона зомліла, — сказав він. — Хто-небудь, допоможіть…

— Тут є ще дещо, — сказав генерал Ху, доки палацові прислужники збиралися навколо Сайкхажі. У генерала помітно тремтіли руки, та все ж він витягнув із кошика сувій і струсив крихти. — Це лист.

Вейсжа на троні навіть не ворухнувся.

— Зачитай.

Генерал Ху зламав печатку й розгорнув сувій.

— «Я йду за тобою».

Леді Сайкхажа сіла й слабко застогнала.

— Виведіть її звідси, — випалив Вейсжа Неджі. — Ху, читай.

Генерал Ху продовжив:

— «Мої генерали пливуть униз Мужвеєм, поки ви ледарюєте у своєму палаці. Вам нікуди тікати. Вам нікуди ховатися. Наш флот більший. Наші війська численніші. Ви вмрете біля підніжжя Червоних скель, як і ваші предки, і вашими трупами годуватиметься риба в Мужвеї».

У залі запала тиша.

Вейсжа немовби примерз до трону. Вираз на його обличчі лишався нейтральним. Ані скорботи, ані страху. Немовби він був із криги.

Генерал Ху згорнув сувій і відкашлявся.

— Це все, що тут написано.

Через два тижні розвідники Вейсжі, виснажені, на загнаних конях, повернулися додому від кордону й підтвердили найгірше. Імперський флот, відремонтований і примножений після Бояна, почав просуватися на південь чи не з усією Міліцією.

Дадзі намірилася покласти край цій війні в Арлоні.

— Кораблі помітили з маяків у Єжині та Мужині, — доповів розвідник.

— Як вони змогли підібратися так близько? — стривожено запитав генерал Ху. — Чому нам не повідомили раніше?

— Вони ще не дісталися Мужина, — пояснив розвідник. — Флот просто величезний. Ми побачили його з гір.

— Скільки кораблів?

— Трохи більше, ніж у нас було на Бояні.

— Гарні новини в тому, що великі військові кораблі застрягнуть у притоках Мужвею, — сказав капітал Ежидень. — Їм доведеться перекочувати їх на колодах по землі. У нас ще два, може, два з половиною тижні, — він потягнувся до мапи й показав на точку на північно-західному кордоні провінції Зайця. — Припускаю, що зараз вони ось тут. Чи варто нам посилати туди людей, намагатися затримати їх на вузьких вигинах?

Вейсжа похитав головою:

— Ні. Це не змінює нашої основної стратегії. Вони хочуть, щоб ми розділили оборону, але ми на це не купимося. Ми зосередимося на укріпленні Арлона, інакше втратимо весь південь.

Жинь пильно дивилася на мапу, на яскраво-червоні цятки, які позначали водночас і Імперські війська, і армію Федерації. Респуб­ліку затиснули з двох боків: Імперія з півночі, Федерація з півдня. Було важко не панікувати, уявляючи об’єднані війська Дадзі, які наближалися, затискаючи їх, немовби в залізному кулаку.

— Північна лінія узбережжя хай уже не буде пріоритетом. Повернімо флот Цоліня до столиці, — Вейсжа говорив неможливо спокійно і Жинь була вдячною за це. — Я хочу, щоб розвідники з поштовими голубами розмістилися вздовж Мужвею з інтервалом у кілометр. Щоразу, коли флот рухатиметься, я хочу про це знати. Відправте посланців до Півня й Мавпи. Відкличте їхні війська на місцях.

— Ви не можете цього зробити, — сказав Ґужубай. — Вони досі займаються рештками Федерації.

— Чхати я хотів на Федерацію, — сказав Вейсжа. — Мені важливий Арлон. Якщо все, що ми почули про цей флот, правда, тоді це кінець війни, якщо ми не втримаємо