Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

ельфійській премудрості. Але ти зачепив іще один фрагмент історії нашої зміни, занепаду від Нуменору до Середзем'я. Вам, напевно, відомо — якщо Мітрандір був вашим побратимом і ви розмовляли з Ельрондом, — що едайни, Отці Нуменорців, боролися пліч-о-пліч із ельфами під час перших воєн і у винагороду за це отримали королівство посеред Моря, з якого видно було Ельфодім. Однак у Середземні у дні темряви люди й ельфи відчужились одні від одних через підступність Ворога та через ті повільні зміни, які з часом вели кожен рід усе далі й далі його окремою дорогою. Зараз люди бояться ельфів і сумніваються в них, але мало про них знають. І ми тут, у Ґондорі, уподібнилися до інших людей, уподібнилися до роганців, бо навіть вони, недруги Темного Володаря, уникають ельфів і згадують про Золотий Ліс із жахом... Але серед нас і досі є ті, котрі час од часу зустрічаються з ельфами: вряди-годи люди таки навідуються потайки до Лорієну, хоча мало хто повертається звідтіля. Я — не з таких. Я переконаний, що нині смертним небезпечно навмисно прагнути зустрічі зі Старшим Народом. Але таки заздрю вам, адже ви бесідували з Білою Пані.

— Володарка Лорієну! Ґаладріель! — скрикнув Сем. — Тобі варто було би її побачити, справді варто, пане. Я лише гобіт і вдома садівникую, пане, коли ти розумієш, про що я, тому не знаюся на поезії... на тому, щоби її складати, — ну, може, хіба що якісь смішні куплети, іноді... дуже рідко, та аж ніяк не справжню поезію, — тому не годен до ладу пояснити, що маю на увазі. Це треба співати. Для цього тобі потрібен Бурлака, тобто Араґорн, чи старий пан Більбо. Та я хотів би скласти про неї пісню. Вона прекрасна, пане! Чудова! Часом схожа на могутнє квітуче дерево, часом — на білу квіточку нарциса, така маленька й тендітна. Тверда, мов діамант, і лагідна, мов місячне світло. Тепла, як проміння сонця, холодна, як іній на зорях. Горда та далека, неначе снігова гора, і весела, як усі дівчата, котрих мені доводилося бачити навесні зі стокротками у волоссі. Та це — тільки купка безглуздих слів, які геть не влучають у ціль.

— Тоді вона воістину чудова, — сказав Фарамир. — Небезпечно вродлива.

— Не певен, чи небезпечно, — відказав Сем. — Мене вражає, що чужинці, принісши небезпеку зі собою до Лорієну, дивуються з того, що застають її там, куди самі ж її доправили. Та Ґаладріель, мабуть, і справді можна вважати небезпечною, адже вона дуже сильна. Можна, ну... розбитись об неї на друзки, мов корабель об скелю; чи втонути, як гобіт у річці. Та ні скеля, ні річка ні в чому не винні. Тож Боро... — він затнувся і почервонів.

— Так? Тож Боромир — ти хотів сказати? — запитав Фарамир. — До чого ти хилиш? Що він приніс зі собою свою загибель?

— Атож, пане, дуже перепрошую, хоча він і був гарною людиною, твій брат, якщо мені дозволено буде так сказати. Але ти весь час ішов за теплим слідом. Так-от, я стежив за Боромиром і прислухався до його слів упродовж цілої дороги від Рівендолу, — дбаючи про свого господаря, ти ж розумієш, а не через бажання нашкодити Боромирові, — й думка моя така: в Лорієні він уперше виразно збагнув те, про що я здогадався раніше, — чого хоче. Щойно він побачив його вперше, Боромир захотів заволодіти Перснем Ворога!

— Семе! — нажахано скрикнув Фродо.

Гобіт було на хвилинку поринув глибоко у власні думки, аж ось раптом спам'ятався, хоч і надто пізно.

— Рятуйте! — пробелькотів Сем, збліднувши, а потім умить побуряковівши. — І знову я! Щойно розтулиш свого великого ротяку, запхай туди ногу, — частенько казав мені Батечко, і був правий. Ой біда, біда-бідонька!.. А тепер послухай-но мене, пане! — він повернувся до Фарамира, зібравши докупи всю свою мужність. — Навіть не намагайся скористатися зі своєї переваги над моїм господарем тільки тому, що його слуга — дурень. Ти красно говорив увесь час, приспав мою пильність, розповідаючи про ельфів і все таке. Та людина красна не словами, а ділами, як кажуть у нас. От і маєш нагоду показати себе.

— Здається, так, — мовив Фарамир, повільно і дуже м'яко, дивно всміхаючись. — От вона де — відповідь на всі загадки! Єдиний Перстень, який вважали зниклим із цього світу. Боромир спробував забрати його силоміць? А ви втекли? І довго бігли... до мене! І ось ви спіймалися мені тут, у нетрях: двоє півмірків, і військо вірних мені людей, котрі відгукнуться на перший поклик, і Перстень Перснів. Оце так подарунок долі! Нагода для Фарамира, Капітана Ґондору, показати себе! Ха!

Він підвівся, високий і суворий, сірі його очі блищали.

Фродо та Сем посхоплювалися зі стільців і стали пліч-о-пліч, притулившись спиною до стіни та похапцем намацуючи руків'я мечів. Запала тиша. Усі люди в печері припинили розмови і здивовано втупились у них. Але Фарамир знову сів у крісло й почав тихенько сміятись, а тоді раптом посуворішав.

— Шкода Боромира! Випробування було надто болюче! — сказав він. — Як же ви поглибили мою скорботу, ви, двоє дивних заброд із далекого краю, котрі несуть загрозу для людей! Одначе ви гірше розумієтеся на людях, аніж я — на півмірках. Ми, ґондорці, завжди кажемо правду. Ми рідко вихваляємося, та потім або виконуємо сказане, або помираємо, намагаючись виконати. Пригадуєш, я сказав, що не взяв би цієї речі, навіть якби вона лежала при дорозі. Навіть якби я був таким чоловіком, котрий міг би її жадати, я, навіть не знаючи достеменно, що то за річ, але вимовивши ті слова, однаково прийняв би їх за клятву і додержав би їх... Але я не є таким чоловіком. Можливо, я просто розважливий і знаю, що існують небезпеки, від яких людині слід триматися якнайдалі. Сидіть собі спокійно! Радій, Семвайзе. Якщо, по-твоєму, ти бовкнув зайве, то вважай, що так судилося. Ти маєш чуйне та вірне серце, яке бачить краще, ніж твої очі. Бо, хоча це і здається дивним, вам нічого не загрожує — попри те, що тепер я все знаю. Можливо, це навіть допоможе твоєму улюбленому панові. Обернеться на добро для нього, якщо я здатен бодай чимось посприяти. Тому радій. І не згадуй надалі про цю річ уголос. Годі й одного разу.