Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Або те, що від нього залишилося, — проскреготів консул. — Хто ж тоді?
— Один турок.
— О Господи! — скрикнув дипломат, уражений цією останньою стрілою.
— Що це міняє? — стримано заперечила Алікс. — Значення має сам факт, чи не так? Хто винний, не важливо.
— А все ж-таки — один турок!
Консул знервовано стягнув з голови перуку і продовжував ходити по кімнаті з нею в руці, немов мисливець, який тягне за собою безвільний труп старого зайця.
— І де ж ви познайомилися з тим проклятим?
— У Гізі.
— Так я і знав! Як я не хотів вас туди відпускати! А ця служниця була з вами за одно, а може й зводила вас?
— Франсуаза нічого не знала. Вона поїхала в село по яйця з конюхом Мішелем. Той чоловік прийшов з річки. То був рибалка. Він оволодів мною на терасі…
— Без вашої згоди? Насилля? Я буду вимагати від Паші покарання, на того рибалку влаштують облаву, його знайдуть.
— Ні, батьку. Я не заперечувала. Може, це через сонце, через спокій того місця, де немов розлита млість. Коли той парубок постав переді мною, мені раптом захотілося…
— Досить! — обірвав месьє де Майє. — Не хочу більше слухати. Це жах! Сором! Моя єдина донька, єдина надія єдина спадкоємиця!
Консул був щиро схвильований, але швидше не думкою про втрачене дитя, а спогадами про ті нескінченні, сповнені передчуттів щастя та процвітання розмови, які роками точилися навколо неї.
— Поншартрен… Шляхетна партія… Майже посол…
Він розмовляв сам із собою, сівши якось боком на стілець, обпершись щокою на спинку.
— А чому ж ви не сказали мені про це раніше, щоб уникнути усіх цих демаршів? — гукнув він.
— Демарші вже було зроблено, — сказала Алікс. — Крім того, батьку, я дійсно відсувала час зізнання. Я хотіла якнайдовше пробути з вами та з моєю матір’ю. З тієї миті, як ви дізнаєтеся про мій стан…
— Ваш стан! Ви хоч не вагітні?
— На щастя, я маю вірні докази, що ні.
— Однією неприємністю менше.
— Я хотіла сказати, якщо б ви дізналися про моє, так би мовити, становище, все б змінилося, і мені б залишилося тільки підкоритися вашій волі та поховати себе на решту життя в якому-небудь невідомому монастирі десь у провінції.
— Саме так! Нажаль, ніякого вибору немає.
— Я добре знаю це, батьку, — сказала Алікс, вичавивши кілька сльозинок і розмазавши їх по обличчю, — нехай усе відбудеться якомога швидше. Я не зможу довго витримувати сором показуватися на ваші очі. Я помру через це.
— А я помру, коли бачитиму вас, — сказав консул нетерпляче.
Він уже міркував про інше: як повідомити про все шевальє дю Рулю.
— Поправте зачіску, витріть рум’яна. Я кличу його.
Алікс швидко заспокоїлася. Дю Руль увійшов, утягнувши голову в плечі, кидаючи в усі боки погляди зацькованої косулі.
— Мені прикро, месьє шевальє, — промовив консул з особливим виразом, — але я щойно переговорив з донькою. Ви є в цьому світі тією партією, на яку б вона погодилася з найбільшою радістю. Існує лише один суперник, з яким ви не можете сперечатися, а вона дала обітницю — про яку я досі навіть і не знав — присвятити Йому все своє життя. Йдеться про самого Господа. Моя донька Алікс заявляє про релігійне покликання, перешкоджати якому я не можу.
— Ах! — промовив дю Руль з лякливим подивом.
Він кинув на дівчину божевільний погляд, у якому плотські спогади її шаленої краси чергувалися з невірогідним видінням святенниці, про яку йому щойно сказали.
— Так! — сумно сказав консул. — Бог вирішує, та інколи кличе до себе найкращих. Таким є світ. У той час, як ви будете готуватися їхати з амбасадою, моя донька попрямує до Олександрії, щоб першим королівським кораблем дістатися до Франції, а там вже — до свого монастиря.
Розділ 2
Є на світі землі, яким начебто судилося навіки залишатися пустизною, вкритою вересовими зарослями та кущами, але на яких, однак, наполеглива людська праця якимось дивом створює гармонію і навіть приводить їх до процвітання. Ця земля була чимось прямо протилежним: природа наділила її м’яким, дуже родючим грунтом, на якому все росло само собою. Вона розкинула над нею милостиве небо, на якому завжди вистачало місця і дощу, і сонцю; наробила на ній пагорбів, з яких текли чисті струмки, але чиї схили не лише не заважали вирощуванню різної городини та садовини, а навіть йому сприяли. Однак, здавалося, що люди не заспокояться там доти, доки не знищать усі ці дари через чвари проміж собою і ту ворожнечу, що розпалює міжусобні війни й голодомори, котрі викошують слабкіших. Ця земля позаростала густою ожиною, яка грозила перекрити дорогу, тому вершник мав бути уважним, щоб не заблукати, — бо занедбані найголовніші шляхи зробилися схожими на майже невидимі в зарослях колючок вузенькі стежки. З двох хат, що зустрічалися дорогою, одна була зруйнованою. У лісі треба було остерігатися здичавілих собак, які нападали на людей швидше від люті, чим за інстинктом.
Вершник під’їхав до самого села, яке чітко вимальовувалося на тлі неба понад хребтом одного з пагорбів. Здалека воно здавалося доволі великим, і можна було сподіватися, що воно заможне.
Зблизька ж зорові відкривалися лише обвалені клуні, спалені стріхи, остови хатин. Кілька худорлявих, немов скелети, старих жінок у сірому поганяли серед руїн схожих на примари кіз. Вершник зупинився на майдані, який поріс травою та був завалений камінням з навколишніх мурів.
— Агов! — покликав він молодого пастуха, — ходи-но сюди.
Хлопчисько підняв до чоловіка замурзане, немов у вуглекопа, обличчя і побіг геть босими ногами по камінню. Тоді подорожній помітив старого, який сидів трохи осторонь, біля криниці зі зруйнованою кам’яною цямриною. Спішившись, вершник прив’язав коня віжками до ліщини, яка виросла на якихось уламках. Його накидка була вкрита дорожнім пилом. Він мав запалі очі, восьмиденну щетину та хитливу ходу моряка, який забув, що таке тверда земля. Він підійшов до старого і той підняв очі.
— Це село, яке зветься Субейраном, друже? — спитав зморений вершник, який був ніким іншим, як Жаном-Батістом.
Він, скачучи щосили, десь загубив свій капелюх; волосся в нього приклеїлося до лоба сумішшю піску та поту.
— Не так тут багато людей, щоб давати цьому місцю назву, — сказав старий.
Голос він мав дзвінкий та приємний, та який трохи ламався, немов у підлітка.
— Але ж це справді те, що залишилося від Субейрану, — додав він.
— Куди ж поділися ті, хто тут мешкав? — спитав Жан-Батіст, дивлячись навколо себе.
Упродовж останніх днів дув холодний, немов лезо ножа, південно-східний вітер. Він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.
