Читати книгу - "Морфій"

пішов. На мені бриджі та кавалерійські чоботи з острогами, знову, а я не люблю коней. Терпіти не можу. Між закінченням практики в Теребовлі і війною я жодного разу не сидів у сідлі, страшно мені було й перші дні після того, коли ми вийшли з потяга у Великопольщі й треба було гицати верхи. Коли нарешті зліз, то стегна в мене були як ватяні, від того що постійно стискав ними кінські боки.

Спалені будинки. Жінка, котра проходила повз, побачивши мене, перемінилася на жебрачку, підбігла, простягла руку. Сягнув до кишені плаща, а там порожньо, тож, піднявши поли, поліз до кишені штанів, а в кишені був дріб’язок, дістав жменю, а там пфеніги: п’ятдесят, дві десятки і п’ятак. Усі з орлами, орли в кігтях тримають свастики.

Дріб’язок мого батька, що ж могла за дріб’язок купувати людина без лиця і хуя?

Я кинув жінці ті монетки, і мені замакітрилась голова, але я не впав. Мені захотілося плакати, але не заплакав, не можна було плакати, мені не дозволено плакати, як я міг би плакати в мундирі переможців, я міг би плакати, якби замість цього сірого плаща на мені був мій мундир із зеленого габардину, але тоді я не плакав, бо мені все було до сраки, а зараз хотів би плакати, над чим, над ким, я хотів би втопити світ у своїх сльозах, вхопити ту вбогу жінку за карк і ввіпхнути її голову під поверхню моїх сліз, я дійшов до ринку і хотів би кожного з тих жидів узяти за голову і втопити у моїх сльозах.

На ринок виїхав мотоцикл із причепом, у ньому двоє жандармів, за ними вантажівка. Вони саме висідали, коли я вийшов з-поза закіптюженої стіни. Шоломи, проґумовані плащі до кісточок, на грудях сталеві перев’язі, що кріпляться до ланцюжків, дуже гарні ланки в ланцюжках, але насправді це ганебно, це атрофія латних обладунків.

Побачивши мене, відсалютували, а я трохи стривожився, бо як моя німецька, чи достатньо добра. Однак треба спробувати.

— Wo wart ihr, ihr Schweine! — гарикнув я. — Diese Menschen warten hier auf euch seit einer Stunde![174]

Вони почали швидко про щось перемовлятися, не знаю, чи були аж дуже вражені, що їх бештає офіцер зі страшними літерами GFP на погонах, чи радше здивовані, що я їх бештаю через тих жидів, які тут зібралися і які, навіть самому собі мушу зізнатися, гидко смерділи.

Я ніколи не був антисемітом, але любити жидів — то теж не для мене. Ну тобто я міг собі любити Тувіма чи Лесьмяна, але таких пархатих і пейсатих жидів насправді важко любити, бо кожен знає, яка то страшна зараза.

Відвернувся.

Мої руки затремтіли, але ж мої руки не можуть тремтіти в цих страшних рукавах, не може тремтіти моя рука, на якій чорна пов’язка зі срібними літерами, які повідомляють про таємну польову поліцію, тому я відвернувся, ніби розлютившись, але ж я геть не лютував, я поставив їх на місце лише для розминки, відвернувся і пішов до шевроле, сів усередину і дозволив рукам далі тремтіти.

Жандарми зробили добір до праці, вибираючи якнайрославіших жидів, роздали їм лопати, кайла і заступи, після цього жиди позалазили у відкритий кузов вантажівки, стискаючи в руках реманент.

Ті, що зостались на площі, повернулися до сонного, беззмістовного проминання, жодної крутняви, бо пощо зараз крутитися, коли світ іще рідкий, іще не застиг у жодній формі, а щоб жидки могли крутитися, світ мусить мати форму. Без цього вони лише сонно снують.

Я завів двигун, під’їхав під плебанію і знову зайшов до костелу. Глухий гук моїх підборів на долівці готичної нави, а священик саме мовчки стояв біля вівтаря, риза на ньому, ніби гаптована золотом скрипка, я йшов, а він підніс угору гостію, тихо шепочучи свої латинські заклинання. Став навколішки, таким самим рухом, яким я салютував керівникові, так я звик іще з Ґрудзьондза.

Тож я став навколішки посередині, але зразу ж і підвівся, бо не хотів стояти навколішки, бо Бальдур фон Штрахвіц ні перед ким навколішки не стає.

Бальдур фон Штрахвіц стояв навколішки перед твоєю матінкою, стояв перед Білою Вірлицею і так ніколи й не підвівся, а ти це знаєш, Костоньку, ти точно це знаєш.

Священик зробив, що там йому належало зробити над чашею. Вино перемінилося в кров або й зосталося просто вином, а на що перетворюється кров у твоїх жилах, Константи, чи міг би ти попросити отця, щоб він перемінив не тільки вино на кров, й твою кров на іншу кров?

Бальдур фон Штрахвіц ні перед ким не стає навколішки, але я став.

— Unde et memores, Domine, nos servi tui, sed et plebs tua sancta, eiusdem Christi Filii tui, Domini nostri, tam beate passionid, nec non et ab inferis resurrectionis, sed et in coelos gloriosae ascensionis[175], — шепотів священик, а ти не чув жодного його слова.

Ти сів біля Дзідзі, вона глянула на тебе — і ти став на коліна.

— Offerimus praeclarae majestati tuae de tuis donis ac datis, hostiam puram, hostiam sanctam, hostiam immaculatam, — мало не безголосо шепотів священик, творячи знак хреста над гостією і келихом, а для мене все те було знайомим, але не настільки знайомим, бо всі знали це з дитинства, знали напам’ять, а я і геть не знав, доки не почав вчащати на месу в Ґрудзьондзі, а потім і в Теребовлі, а потім знову геть на неї не ходив.

— Panem sanctum vitae aeternae et Calicem salutis perpetuae, — прошепотів священик і далі шепотів, розводячи руки, білі рукави звисали з худих рук як білі хоругви, говорив далі, але я вже не слухав.

Я сидів біля Дзідзі, аж поки священик не дістався до свого «Ite Missa est», чи то до слів, які завжди викликали в мене дрож приємного піднесення, бо це власне закінчується нестерпна година нудьги і чарів, а від missa est було вже ніби з гірки, in principio erat Verbum, et Verbum erat apud Deum, et Deus erat Verbum, потім ще Ave Maria, gratia plena, Salve Regina, і вже могли б і йти, бо та меса приватна, наша, замовлена і вимушена, таж я і вийшов уже один раз, не мушу тут залишатися, не мушу тут бути, можу робити що мені завгодно, але все одно чекаю, чого чекаю? Бо я чекаю Дзідзю, що ж іще я міг би робити в цьому гівняному