Читати книгу - "Вибрані романи"

любов’ю до чистоти. Вона відчувала огиду до розбалакувань, якими намагаються обманути невинність дітей, коли розповідають, що їх привозять у цей світ із Парижа, де купують на базарі. «Охота ж людям розкидатися грішми на дурниці!» — сказав хлопчик, який мав кілька братів та сестер і якому повідомили, що одному з його друзів батьки скоро привезуть братика. «Охота ж людям марно витрачати брехню, — казала собі Хертрудіс, додаючи: — Брехня ніколи не приносить користі».

— Мені сказали, що я син служниці свого батька; що моя мама була служницею мами моїх братів і сестер.

Так сказав одного дня син Мануели. І тітка Тула своїм найсерйознішим голосом і в присутності всіх заперечила йому:

— Тут ви всі брати й сестри, усі діти одного батька та однієї матері, і ваша мати я.

— Але ж ти сама кажеш, мамо, що ми мали й іншу матір?

— Ви справді мали її, але тепер ваша мати я; і не розмовляймо більше про це!

Але вона не могла уникнути й не могла приховати, що віддавала певним дітям перевагу. І цю перевагу вона віддавала першонародженому Рамірінові, якого батько зачав, коли ще в його серці не втих той біль, який виник, коли йому довелося обирати між двома сестрами, а точніше, він мусив прийняти той факт, що Хертрудіс мала повну владу над Росою, та найменшій Маноліті, блідому й тендітному пуп’янку троянди, якому загрожували передчасний холод або передчасна спека.

Про Раміріна, найстаршого, ніби тихий, ніби навіть сором’язливий голос, але схожий на свистячий диявольський шепіт, який не раз чула Хертрудіс і який пробивався десь із найглибшого закутка нутрощів її духу, — і коли вона його чула, то хрестила собі чоло, а потім груди, щоби він не проникав крізь інтимні органи слуху першого й других, — про Раміріна цей спокусник нашіптував їй, що, мабуть, коли батько його зачинав, то він думав більше про Хертрудіс, ніж про Росу. А про Маноліту, дитину, яка народилася зі смерті вихованки сиротинця, вона казала собі, що якби не її рішення одружити Раміро вдруге, якби вона не примусила його спокутувати свій гріх і врятувати свою жертву, нещасну Мануелу, то цей блідий і тендітний пуп’янок не з’явився б на світ.

А скільки зусиль довелося докласти Хертрудіс, аби вигодувати її! Бо першого сина Раміро й Мануели вигодувала рідна мати, яка, будучи завжди покірною, як худобина, й керуючись природним інстинктом, ніколи не відмовлялася від цього обов’язку, попри кволість свого тіла, й сваритися Хертрудіс доводилося з їх чоловіком. Бо Раміро, бачачи кволість бідолашної дружини, намагався знайти годувальницю для своєї дитини. А Хертрудіс, яка примусила його одружитися з цією кволою істотою, дотримувалася твердого переконання, що мати сама повинна вигодувати своє дитя. «Немає кращого молока, ніж молоко матері», — знай повторювала вона, а коли її зять заперечував: «Але вона така слабка, що небезпека загрожує не тільки їй, а й дитині, що виросте дуже кволою», — то господиня дому відповідала з непохитною рішучістю: «Пуста балаканина! Жінка, яка має молоко в грудях, завжди спроможна вигодувати свою дитину, і природа допомагає їй, а що стосується дитини, то я тобі повторюю: найкраще для неї молоко — це молоко матері, якщо воно не отруєне». А потім, стишивши голос, додавала: «А я не думаю, що ти отруїв кров своєї дружини». І Раміро мусив коритися. Ця суперечка закінчилася одного дня, коли на нові наполягання чоловіка, який, побачивши, що його друга дружина знепритомніла, почав вимагати, щоби дитину в неї забрали, господиня дому відвела його вбік і сказала: «Але який же ти впертий, чоловіче! Кожен подумає, що твоя дитина тобі заважає».

— Як це мені заважає дитина!.. Не розумію...

— Не розумієш? А я розумію!

— Може, поясниш...

— А що тут пояснювати? Ти пам’ятаєш, що сталося з тим дикуном Паскалоном, який доглядає твій хутір Махадальпрієта?

— Що ти маєш на увазі? Той випадок, коли ми говорили про те, з якою байдужістю він сприйняв смерть своєї дитини?

— Так.

— А як це стосується мене? Ради Бога, Туло...

— Бо той випадок зачепив саму глибінь моєї душі, він завдав мені болю, і я вирішила з’ясувати, в чому був корінь зла...

— Твоя вічна манія...

— Так, наш бідолашний дядько сказав мені, що я подібна до Єви, яка вперто намагається проникнути в науку добра і зла.

— І ти з’ясувала?

— Я з’ясувала, що той чоловік...

— Ну-ну, кажи...

— Що тому чоловікові дитина заважала кохатися зі своєю жінкою. Тепер ти мене зрозумів?

— Яке дикунство!

Але після цієї розмови Раміро визнав свою поразку й дозволив Мануелі годувати їхню дитину, більше не сперечаючись із Хертрудіс.

А тепер вона опинилася перед необхідністю вигодувати немовля, дитя смерті, й не мала іншої ради, як знайти для неї годувальницю, наймані груди. І це жахало її. Вона зі страхом думала про те, що випадкова годувальниця, а надто якщо вона незаміжня, могла отруїти молоко своєю кров’ю і скористатися зі свого становища. «Якщо вона незаміжня, — казала вона собі, — погано! Треба її стерегти, щоби не втекла до свого коханця або до когось іншого; а якщо одружена, також погано; а ще гірше, якщо вона покинула власну дитину, щоби вигодувати чужу». Бо до цього вона відчувала найбільшу огиду. Торгувати материнським соком із власних нутрощів і при цьому погано годувати своїх дітей, а може, й дозволити їм померти з голоду — це не могло не відбиватися болісними спазмами в її материнських нутрощах. І тому Хертрудіс від початку бачила себе в постійному конфлікті з годувальницями бідолашного створіння, яких їй, певно, доведеться міняти щочотири дні. Як жаль, що вона сама неспроможна годувати дитину! Тож вона не бачила іншого виходу, як удатися до штучного годування.

Але штучне годування розбудило в ній уявлення про мистецтво, а потім і про поезію, і, нарешті, про глибоку природну силу сліпого інстинкту. Для неї воно стало культом, пожертвою, майже таїнством. Пляшечка із соскою, цей промисловий артефакт, зрештою, став для Хертрудіс символом та інструментом релігійного культу. Вона мила пляшечки, кип’ятила соски щоразу після того, як користувалася ними, готувала й стерилізувала молоко з тією обережною і тривожною пристрастю, з якою жриця готує і приносить ритуальну жертву Коли вона вкладала гумову соску в ротик бідолашного створіння, то відчувала, як тремтять і палають її груди. Бідолашне створіннячко іноді вкладало своє рученя в ту руку Хертрудіс, яка тримала