Читати книгу - "Улісс"

цілувати всі містини свого коханого, які були доступні для її поривів, попри суцільний крій його в’язничного вбрання. Вона присягнулася йому, що ніколи не забуде свого хлопця-героя, який пішов на смерть, співаючи пісню, наче на матч ірландського футболу в парку Клонтерк, і солоні струмки їхніх сліз потекли єдиним потоком. Вона нагадала йому про щасливі дні їхнього дитинства на берегах Анни Ліффі, де вони тішилися невинними підлітковими розвагами, і, забувши про жахливі обставини сьогодення, вони сміялися від щирого серця, і весь огром глядачів разом із високоповажним пастором поринув у вир усезагальних веселощів. Це стовпище люду несамовитіло від радісного сміху. Однак довелося згадати про те, що їх чекає сумна дійсність, і вони востаннє потиснули одне одному руки. Потоки сліз знову ринули з їхніх сльозоточивих залоз, і все людське юрмище, зворушене до глибини душі, зайшлося нестямним плачем, та навіть слуга Христовий похилого віку і той був засмучений не менше, ніж інші. Здорові дужі хлопці, доглядачі порядку, привітливі крем’язні з ірландської королівської поліції, не соромлячись, відкрито послуговувались своїми носовими хусточками, витираючи сльози, і можна з певністю твердити, що в усьому цьому досі небаченому велетенському зборищі жодне око не залишилося сухим. А потім сталася оказія, що, певно, вразила кожного своєю незвичайною романтичністю. Річ у тім, що красунчик, який щойно закінчив Оксфордський університет, відомий своєю лицарською прихильністю до жіноцтва, показує свою візитну картку, банківський рахунок і родовідне дерево й пропонує свою руку й серце бідолашній юній леді, благаючи відразу призначити день шлюбу. І його пропозицію прийняли тут-таки. Кожній леді з тих, що присутні, вручили високохудожній сувенір — брожку з черепом і кістками, і цей дарунок, як коштовний, так і доречний, спричинився до нової хвилі радісного захвату; коли ж галантний вихованець Оксфорду (до речі, нагадаємо, нащадок одного з найшанованіших родів у історії Альбіону) настромив на палець нареченої, що мило зашарілася, коштовну обручку зі смарагдами у формі трилисника з чотирьох листів, захват публіки перейшов усі межі. Та навіть сам суворий начальник військової поліції Томкін-Максвелл ффренчмуллан Томлінсон, що керував сумною процедурою, той, який, не повівши вусом, розстрілював десятки сипаїв, прив’язуючи їх до жерла гармат, навіть він не спромігся стримати своїх природних почуттів. Його рука в броньованій рукавичці змахнула непрохану сльозу, й ті обрані бюргери, які складали його близький entourage[203], могли почути, як він мимрить сам до себе:

— Оце то лялечка, прости мене Господи. Треба ж ото, Господи, щоб така гарна штучка була на світі. Хай йому біс, аж ревів би як бугай, коли згадаю стару жабу, що жде мене вдома в Лаймгаусі.

І тоді Громадянин заходився про ірландську мову і про засідання Дублінського муніципалітету та тому подібне і про ірландське панство, яке, бачте, слова не вміє сказати по-ірландському, і Джо втрутився й собі, бо він заклався з кимось аж на фунт і виграв, і Блум теж балакає щось своє улюблене, смокчучи двопенсову смердючку, яку він вициганив у Джо, і згадує про Гельську лігу і лігу супротивників частування і про те, що пияцтво це прокляття Ірландії. Припинити гуртове частування, коли в пивниці збираються друзі, і все буде гаразд. Авжеж, ти поставиш йому пінту, він вихилить її собі в пельку, а ти не дочекаєшся від нього навіть піни від тієї пінти, аж доки Господь покличе його душу. Я оце недавно пішов із приятелем на їхню музичну вечірку, танці та пісні, ляжем, любко, під копичку, та чи просто на травичку{620}, потім один дядько із значком Товариства тверезости викаблучувався про щось ірландською, і цілий гурт colleen bawns походжав із своїми безалкогольними напоями, продавали якісь медалі, помаранчі й лимонад і ще черстві булочки, ну, flahoolagh[204], всякі лагомини, словом, нема про що говорити. Ірландія твереза — Ірландія вільна{621}. А потім якийсь старий пердун почав дмухати у козицю, і вся ця шатія-братія ну човгати ногами під музику, і то таку, від якої мухи дохнуть. І ще там никали двійко преподобників, стежили, щоб серед публіки не заводили шурів-мурів, а це, по-моєму, взагалі однаково, що бити нижче пояса.

Отож, як я уже розказував, той собацюра, бачачи, що бляшанка порожня, починає нюшити навколо нас із Джо. Якби він був мій, я б його добре попестив, навчаючи, єй-єй. Луснув би його раз, а потім ще й іще, щоб до нього дійшло, тільки не по очах.

— Боїшся, що вкусить? — питає Громадянин і скалиться.

— Та ні, — відказую. — Щоб не здалося йому, що моя нога то ліхтарний стовп.

Кличе свого барбоса.

— Ну, що тобі, Гаррі, чого тобі? — питає.

І хапає його, і кидає голічерева, і щось йому тлумачить ірландською, а той барбос гарчить на відповідь, і в них виходить схоже на дует, як ото буває ув опері. Такого гарикання, як між ними, ви ще ніколи не чули. Якби я знав чоловіка, який нидіє без діла, то попросив би його написати листа в газети, pro bono publico[205], про те, щоб на всіх таких псів, як оцей, обов’язково надягали намордник. Гарчить, бурчить, очі налиті кров’ю, бо хоче пити, з пащі капає сказ.

Усім, кого цікавить проблема передачі людської культури нашим меншим братам (а їм ім’я леґіон), ні в якому разі не слід оминути дивовижні вияви кінантропії{622}, про які ми довідуємося з опису славетного рудого ірландського сеттера-вовкодава, раніше відомого під sobriquet[206] Гарріоуен, але нещодавно широким загалом друзів і знайомих перейменованого на Оуена Гаррі{623}. Зазначені вияви, наслідок багаторічного дресирування пестощами і ретельно обміркованої системи харчування поєднуються вкупі з іншими досягненнями з читанням віршів. Наш найавторитетніший з-поміж нині живих фахівців із фонетики (його ймення з нас не витягнеш ніякою силою!) доклав просто нелюдських зусиль, щоб аналітично порівняти читані вірші, і виявив їхню разючу (курсив наш) подібність до рун прадавніх кельтських бардів. Зараз ми не говоримо про ті чарівні пісні кохання, з якими познайомив світ наших книголюбів поет, що ховається під ніжним псевдонімом Тендітна Гілочка{624}, а, далебі, про ті жорсткіші й особистіші вияви емоцій (як зазначив такий собі Д. О. К. у цікавому повідомленні, що з’явилося в одній з вечірніх газет), які ми спостерігаємо в сатиричних віршах славетного Рафтері{625}, а також Дональда МакКонсідайна, не кажучи про сучаснішого лірика, який перебуває нині в центрі уваги нашої освіченої публіки. Пропонуємо вашій увазі уривок у перекладі