Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Коли Уленшпігель увійшов, Неле так розгубилася, що впустила соусник із підливою в Катлінину миску, а Катліна затрусила головою і почала збирати ложкою квасолю навколо соусника; вдаряючи себе по лобі, вона безтямно бурмотіла:

— Заберіть вогонь! Голова горить!

Запах оцту викликав апетит у Ламме.

Уленшпігель стояв і не зводив очей з Неле, ніжно усміхаючись, хоч його й гнітила тяжка туга.

А Неле, не сказавши ні слова, кинулась йому на шию. Вона неначе збожеволіла: плакала, сміялась і, розчервонівшись від великої радості й невимовного щастя, тільки шепотіла:

— Тіль, Тіль!

Уленшпігель у захваті дивився на неї. Потім вона пустила його, відступила трохи назад, радісно розглядаючи його, і знову кинулась йому на шию. І так кілька разів. Уленшпігель пригортав її до себе, щасливий і радісний, і не міг відірватися від неї, поки вона, знесилена і мов непритомна, не впала на лаву.

— Тіль, Тіль! Мій коханий! Нарешті ти повернувся! — не соромлячись, повторювала вона.

Ламме стояв біля дверей. Неле, трохи заспокоївшись, запитала, показуючи на нього:

— Де я бачила цього гладуна?

— Це мій друг, — сказав Уленшпігель. — Він шукає свою дружину зі мною разом.

— Тепер я тебе впізнала, — мовила Неле, звертаючись до Ламме. — Ти мешкав на Чаплиній вулиці. Ти шукаєш свою дружину; я бачила її в Брюгге — вона там живе побожно й доброчесно. Коли я запитала її, чому вона так жорстоко вчинила зі своїм чоловіком, вона мені відповіла: «Така воля Божа, і таку накладено покуту на мене, відтепер я більше не буду з ним жити».

Від цих слів Ламме тяжко засмутився, проте поглянув на квасолю з оцтом. Високо в небі співали жайворонки, природа мліла в пестощах сонячного проміння. А Катліна збирала ложкою навколо горщика квасолю й стручки разом із підливою.

43

Саме тої пори, серед білого дня, йшла з Гейста до Кнокке через дюни дівчина років п’ятнадцяти. Ніхто не боявся за неї, бо всі знали, що вовкулаки і душі засуджених нападають тільки вночі. В гаманці дівчина несла сорок вісім солів сріблом, всього на чотири золотих флорини, які її мати Торія Пітерсон, що жила в Гейсті, позичила на якусь покупку у свого дядька, Яна Ранена з Кнокке.

Дівчина, на ім’я Беткін, одяглася у свою найкращу сукенку і весело рушила в дорогу.

Ввечері, коли донька не вернулась, мати затурбувалась, проте, подумавши, що вона залишилася в дядька ночувати, заспокоїлась.

Другого дня рибалки, вертаючись з риболовлі, витягли свій баркас на берег, попереносили рибу на вози, щоб повезти її у Гейст на базар і продати гуртом. Піднімаючись дорогою, вкритою черепашками, вони натрапили в дюнах на мертву дівчинку, зовсім голу, — злодії не лишили на ній навіть сорочки. Навкруги все було закривавлено. Підійшовши ближче, — вони побачили на її прокушеній шиї сліди гострих і довгих зубів. Вона лежала горілиць, її широко розплющені очі дивилися в небо, з розкритого рота наче виривався передсмертний крик.

Накривши тіло дівчини opperstkleed'ом, рибалки привезли його в Гейст до ратуші. Тут негайно зібралися старшини й лікарі, які одразу визнали, що таких зубів у звичайних вовків не буває, що це зуби злого, пекельного weerwolf'а — вовкулаки і що треба молитися Господові, щоб визволив землю фландрську від цього лиха.

І було наказано: по всьому графству, а особливо в Дамме, Гейсті і Кнокке, правити молебні й читати молитви.

І народ, зітхаючи, юрбами йшов до церков.

У Гейсті, де було виставлене тіло бідної дівчини, гірко плакали чоловіки й жінки, дивлячись на її закривавлену й розірвану шию. А бідна мати на всю церкву голосила:

— Я сама піду на цього weerwolf’а і загризу його своїми зубами!

Жінки, ридаючи, схвалювали цей намір, проте деякі говорили:

— Ти ж не вернешся більше.

Вона таки пішла на розшуки вовкулаки з добре озброєним чоловіком і двома братами. Вони шукали на березі моря, в дюнах, у долині, але так і не знайшли нічого. Чоловік одвів її додому, бо ночі були холодні і вона застудилась, і разом з братами доглядав її, лагодив сіті для майбутньої ловлі.

Суддя міста Дамме, вважаючи, що weerwolf — це тварина, яка живиться тільки кров’ю, а не грабує своїх мертвих жертв, дійшов висновку, що за ним слідом, безперечно, йдуть різні злодії й бродяги, які ховаються в дюнах і користуються з цих мерзенних вчинків, а тому наказав ударити у дзвін і, скликавши городян, звелів усім озброїтися хто чим може, хоч і палицею, і зробити облаву на всіх жебраків і бродяг, половити їх, обшукати, щоб побачити, чи немає в їхніх торбах золота або хоч якихось клаптів з одежі вбитих. А тоді, хто здоровий, відправити на королівські галери, а старих і хворих пустити на волю.

Проте і на цей раз не знайшли нікого.

Тоді прийшов до судді Уленшпігель і сказав:

— Я вб’ю weerwolf'а.

— А чому ти такий певний у цьому? — запитав суддя.

— Попіл б’ється в мої груди, — відповів Уленшпігель. — Дозвольте мені тільки попрацювати в громадській кузні.

— Гаразд, — мовив суддя.

Не сказавши нікому в Дамме й слова про свій намір, Уленшпігель пішов у кузню і тайкома від усіх викував велику добрячу пастку на дичину.

Другого дня, в суботу, улюблений вовкулачин день, Уленшпігель взяв листа від судді до гейстського священика, сховав пастку під полу і, озброївшись добрим арбалетом та гострим ножем, вийшов із Дамме.

Вирушаючи в дорогу, він сказав:

— Піду постріляю чайок, а з їхнього пуху зроблю подушку для дружини нашого судді.

Шлях у Гейст ішов берегом моря. Велетенські хвилі з громовим гуркотом розбивались об берег і котилися назад. Шалений вітер, що дув з боку Англії, свистів і завивав у снастях прибитих до берега кораблів. Один рибалка сказав йому:

— От шалений вітер! Це наша загибель. Ще вночі море було спокійне, а як зійшло сонце, то раптом і розбурхалось. Тепер вийти в море і гадки не може бути.

Уленшпігель зрадів, — у разі потреби він матиме вночі допомогу.

У Гейсті він зайшов до священика і дав йому листа від судді. Священик сказав:

— Ти хоробрий хлопець, тільки знай, що в суботу ніхто не проходив через дюни живий, коли йшов сам. Усіх знаходили на піску мертвих. Робітники, що працюють на греблі, та й інші ходять на роботу тільки гуртом. Вже смеркає. Чуєш, як у долині виє вовкулака? Невже він і сьогодні, як