Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

шляхом. Перші два Військові з'їзди були ще до певної міри обвіяні національною військовою романтикою. Третій Військовий з'їзд мусить рішуче відкинути ці рештки старих часів, повинен зрозуміти, що сучасна демократія скрізь, а тим більше українська, простує не до постійного війська, не до воєн. Українська демократія стала на шлях федерації, і цим шляхом повинно йти військо. Відокремлення не є в інтересі трудящих мас»[848].

Однак хоча загальний тон промов у порівнянні з попередніми з'їздами дещо знизився, атмосфера залишалася досить напруженою, начебто передгрозовою. Особливе збудження депутатів спричинили повідомлення про те, що судові власті одержали від міністерства юстиції Тимчасового уряду вказівку розпочати справу щодо притягнення до відповідальності генеральних секретарів за протизаконне рішення скликати Українські Установчі збори, а Голову Генерального Секретаріату разом із рядом провідних українських діячів викликати до Петрограда «для особистих пояснень з приводу повідомлень про агітацію на Україні на користь скликання суверенних Установчих зборів»[849] (від подібного виклику чекати чогось доброго не доводилось, почали навіть поширюватись чутки про їх можливий арешт у столиці). Всі розуміли, що у відносинах між Тимчасовим урядом і Центральною Радою визрів новий конфлікт.

Для офіційного Петрограда вже стало характерним не дуже піклуватись про причини чергового ускладнення відносин з Києвом. Обирався перший-ліпший привід. Цього разу таким приводом стали чутки про рішення Центральної Ради скликати найближчим часом суверенні Українські Установчі збори.

Насправді ж такого рішення Центральна Рада в жовтні не ухвалювала, хоча в історіографії подібна версія закріпилася та побутує до сьогодні[850]. Якщо дотримуватись документів, то тут вимальовується така картина. Шоста сесія Української Центральної Ради, обговоривши питання про Українські Установчі збори, 9 серпня 1917 р. ухвалила постанову, де говорилося: «Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України.

В цій цілі Українська Центральна Рада мусить негайно обрати комісію, яка повинна виробити виборчу ординацію до Українських Установчих зборів і в порозумінні з Генеральним секретаріатом внутрішніх справ та органами місцевого самоуправління скликати їх»[851].

Тоді Тимчасовий уряд ніякої, а надто серйозної, уваги на рішення про «якнайскоріше» скликання Українських Установчих зборів не звернув, можливо, вважаючи його лише показною компенсацією за прийняту тією ж таки сесією інструкцію Генеральному Секретаріату від 4 серпня. 10 жовтня 1917 р. Мала Рада повернулася до розгляду питання про Українські Установчі збори (раду), оскільки обрана комісія, до якої ввійшли й представники національних меншин, так і не спромоглася розпочати роботу через бойкот частини своїх членів, що не з'являлися на засідання. Однак у доповіді представника УПСР О. Севрюка прозвучав і якісно новий момент. Промовець повідомив, що «зрештою партія прийшла до думки про конечну потребу скликання суверенної Української Установчої ради»[852]. Цю позицію підтримали його однопартієць М. Шаповал, українські соціал-демократи В. Винниченко, М. Ткаченко, Б. Мартос, український соціаліст-федераліст О. Шульгин та ін. Слово ж «суверенні» викликало велике занепокоєння у таборі великодержавників. Меншовик («російський бундівець») М. Балабанов, есер М. Скловський, бундівець М. Рафес кинулись рішуче протестувати проти планів українських партій, ототожнюючи термін «суверенність» з державною самостійністю України.

Як наслідок, Центральна Рада ухвалила куценьке рішення: «утворити організаційний комітет, а в суботу обрати комісію для вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради»[853].

Отже, про строки взагалі не йшлося. Комісії доручалося лише розробити законопроект про скликання Української Установчої ради, тоді як попередня комісія мала її скликати. Звичайно, за бажанням, за ухвалою про створення оргкомітету (його функції документом не регламентувалися) можна було вбачати перший організаційний крок у небажаному напрямку. Але ж Центральна Рада його не зробила до того часу, поки не пішов у небуття Тимчасовий уряд.

Галасу ж, учиненого київськими демократами-великодержавниками, виявилось досить для кампанії, що її розпочав офіційний Петроград проти Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Вже на засіданні Малої Ради 17 жовтня В. Винниченко змушений був виправдовуватися за свою промову на засіданні 10 жовтня, доводячи, що суверенність Української Установчої ради «зовсім не має виявлятись неодмінно в бік відділення від всієї Росії і самостійності» і що самостійності як форми політичного устрою для України в майбутньому він «не передбачає»[854].

Крім того, В. Винниченко від імені Генерального Секретаріату виголосив спеціальну заяву: «Генеральний Секретаріат України, визнаючи разом зі всією демократією Російської держави право кожної нації на повне самоозначення, тим самим визнає і за українським народом право вільно і без всяких обмежень виявити свою волю на Українських Установчих зборах.

Разом з тим Генеральний секретаріат, твердо стоячи на грунті своєї декларації 29 вересня, яку ухвалено всіма фракціями Центральної ради проти одного голосу представника партії «народной свободы», і вважаючи, що українська демократія голосом своїх з'їздів, організацій і революційного парламенту — Центральної ради — виразно визначила майбутній національно-політичний стан свій як рівноправне державне тіло в Федеративній Республіці Росії, — свою роботу буде вести в напрямі цієї позиції — єдності Російської Федеративної Республіки.

Коли комісія Центральної ради закінчить вироблення законопроекту про скликання Української Установчої ради, то Генеральний секретаріат розгляне цей законопроект, подасть його на увагу Центральній Раді і передасть на затвердження Тимчасовому правительству»[855]. І хоч на те, щоб угамувати пристрасті, які розпалювали доморощені шовіністи, довелося витратити, крім засідання 17 жовтня, ще одне засідання — 19 жовтня[856], і на ньому вони погодились, що нічого страшного Центральна Рада не передбачає, на Тимчасовий уряд жодні докази враження не справляли.

Як і в низці попередніх ситуацій, з моральною підтримкою Центральної Ради та одночасним засудженням великодержавництва Тимчасового уряду виступила більшовицька партія. Зокрема в центральному друкованому органі РСДРП(б) було опубліковано статтю одного з лідерів партії Г. Зінов’єва „Кого Юпітер хоче погубити”, в якій висміювались рішення офіційного Петрограда прийняти асигнування в Україну й висловлювалось обурення розпорядженням про початок слідчих дій проти винуватців „сепаратистського” руху, погроз розігнати Центральну Раду[857].

Справді було схоже, що Петроград готувався до найрішучіших кроків. «Трудно тепер з певністю сказати, в яку саме форму виллявся б той конфлікт і які наслідки мав би він для української революції, коли б робітниче-селянська революція на Московщині не знищила самого Временного Правительства, — вважає П. Христюк. — Одначе немає ніякого сумніву, що в українській національно-політичній революції цей новий конфлікт тільки скріпив би волю української демократії до цілковитого національно-державного визволення.

Гасла скликання Українських Установчих Зборів і утворення Української Народньої Республіки вже були черговими»[858]. Такий