Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Обернувся князь, тяжко застогнав, але тут не втерпів: впав на коліна і вперше та востаннє в житті гірко заплакав.

Ще кілька днів тяжко брів лісовим бездоріжжям князь із родиною, доки не вийшов до самих витоків Дунайської рівнини — околиць теперішнього Мукачева. І тут побачив, як із небес на маківку гори Ловачки опускається величезне сяюче коло. І в тому сяйві постала дивовижної краси, із обличчям, сповненим великої туги і глибокого милосердя, жінка.

Вона простягнула перед собою руки, і вся Дунайська рівнина — від Ловачки і аж до Балкан — наповнилась незвіданими досі пахощами, що огортали кожну живу душу якимось умиротворенням, ласкою, ніжністю і великим жаданням до життя.

Князь зачаровано дивився на гору, а потім глянув праворуч і побачив: йому усміхалися добродушні води ріки Кривуліни. І зрозумів тоді Іоанн — це саме те місце, де йому спокутувати гріхи і чекати прощення од небес.

Того ж таки дня на вершині гори Ловачки, на тому місці, де з’явилась сяюча жінка, князь посадив молоденьке деревце. Сім’ї ж наказав розташуватися біля підніжжя гори, де тепер наші Небесі, а сам оселився у печері й одразу поринув у глибокі молитви.

Рівно через сто років на вході у печеру постав Ангел із вісткою: за пристрасні молитви, щире покаяння і гарячу віру Іоанна прощено і небеса готові його прийняти. Але замість очікуваної радості Великий Відлюдник глибоко задумався. А далі, жодного слова не промовивши, пройшов повз Ангела і подався до ріки. Тут скинув постоли і ступив на воду. Диво-дивовижне: води тримали його на собі. Іоанн відчув — навіть ступні ніг не замочив. Але тільки зробив два кроки, як води розступилися, і хвилі вмить обняли князя Іоанна, і він пішов на дно.

— Не гідний я ще великого милосердя небес… — мовив тихо Ангелові, випливши на берег, Великий Відлюдник.

І знову подався до печери. І ще глибше поринув у глибокі молитви, випрошуючи собі прощення за загублені з-за його вини тисяча душ.

Животів Іоанн на воді з кринички, що народилася і жила з ним із того дня, коли він тут оселився. А харчувався зерном і всякими злаками, які приносили йому зграї диких голубів із полів Дунайської рівнини.

І знову рівно через сто років явився Ангел із вісткою про помилування небесами Великого Відлюдника. І знову задумався князь, і пішов до ріки, і на води ступив. На цей раз пройшов по гладіні уже чотири кроки… і знову хвилі ковтнули його. І знову у великій печалі повідав Ангелу Іоанн:

— Не гідний єсьм ще небесної ласки.

І повернувся до печери…

За цей час уже давно повимирали князева дружина, його діти, онуки, правнуки… Мінялися покоління за поколіннями, а Іоанн смиренно і тихо спокутував свій гріх. Тільки інколи ночами він ставав на виході із печери, сумними очима дивився на освітлені вікна людських осель, прислухався до голосів… І тоді серце його починало пульсувати лунко й бентежно, як криниця, що оселилася і жила з ним у древній печері…

І третій раз через три сотні років осяяв Ангел помешкання Великого Відлюдника… І все повторилося… Тільки на цей раз Іоанн пройшов понад водами уже втричі більше… І знову князь відмовився від ласки небес, продовжуючи відмолювати кожного із тисячі воїнів…

Більше Ангел не являвся до печери…

Своїми молитвами Іоанн не тільки спокутував свою провину, але й захищав навколишні села і поля від стихійних лих, градобоїв, повеней, а людей і худобу від хвороб, пошестей і мору. Через це у народі Іоанна охрестили святим Іваном, а долину, через яку він кожні сто років ішов до ріки Кривуліни, нарекли Долиною Святого Івана.

Навантажені величезними в’язанками пуча, ми ледве вилізли на Небесі. Скинули ношу під хлівом, полегшено зітхнули. Дід штовхнув мене ліктем й показав рукою за стодолу. Там, ховаючись за стіг сіна, злодійкувато визирала баба, підглядаючи у двір пана Фийси.

— Марько, там што — безплатне кіно продають?! — поцікавився дід.

Баба притиснула до вуст перст і поманила до себе. Навзинці підійшли до Фіскарошки і та, якось по-дитячому ощасливлена, показала на обійстя пана вчителя. Від побаченого аж гикнули. Подвір’ям, карбуючи чітко крок, марширував гусарський полковник у розшитій золотом формі, високих шкіряних чоботах із дзвінкими шпорами, довгою шаблею у срібній піхві при лівому боці — цей вояк ніби явився із дитячого сну або Різдвяної казки. Він гордо, дивлячись тільки в небеса, марширував подвір’ям, віддаючи собі команди по-угорськи:,Еть-кетів…еть-кетів…еть-кетів’’ (раз-два…раз-два…раз-два…). Ми з дідом витрішкувато почали переглядатися.

— Не випулюйтесь так, — пошепки сказала баба. — Хіба не видите, наші небожатко паночко Фийса готуються зустрічати своїх соплемінників.

І справді: ніхто б у цю мить не впізнав, не повірив, що цей стрункий, вишколений, меткий, неймовірно красивий гусар у злоті-сріблі — наш бідний сусіда, згорьований, причавлений життям старий учитель пан Фийса.

Дід штовхнув ліктем бабу і німо кивнув головою. Баба сердито зиркнула і знову зціпила вуста пальцем — мовляв, мовчіть і дивіться. А бойовий гусар і далі, віддаючи команди сам собі, чітко марширував, закинувши гордо голову уверх. Бачилося, він демонстрував військовий вишкіл перед своїми давно полеглими бойовими побратимами.