Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— Саме так! — вигукнув Лябурден, щасливий від того, що його правильно зрозуміли. Адреса: 52, вулиця Лувра — також не існує! А знаєте, що там знаходиться?

Мовчання. За будь-яких обставин Лябурден обожнював загадки (кретини обожнюють ефекти).

— Пошта! — вдоволено розчервонівся він. — Пошта! Такої адреси немає, це поштова скринька!

Він був у захопленні від оборудки.

— І оце тільки зараз ви це помітили...

Перікур дорікав так, ніби підбадьорював.

— Саме так, пане президенте! Зверніть увагу (він підняв палець, щоб підкреслити тонкість свого підходу) на те, що я мав невеличкий сумнів. Звичайно, ми отримали підтвердження про отримання грошей, лист, надрукований на машинці, де пояснювалося, що майстер в Америках, але ж ви самі знаєте, всі ті малюнки, зрештою...

Із розчарованим виглядом він зробив головою рух, який важко було пояснити словами, — це свідчило про його глибоку проникливість.

— Себто ви заплатили? — холодно перебив пан Перікур.

— Але ж... а як же інакше? Звичайно, пане президенте, ми заплатили!

Це ж була формальність.

— Без оплати не було б замовлення! А без замовлення не було б пам’ятника! По-іншому неможливо було би зробити! Ми мусили внести завдаток на рахунок «Сувенір Патріотік»!

Допомагаючи словам жестами, він вийняв з кишені щось схоже на газету. Пан Перікур вихопив її з рук. Він нервово погортав її. Лябурден навіть не наважився поставити питання, яке крутилося у нього на язику.

— Ця фірма, вона не існує! — застогнав він. — Це — фірма...

Раптом він затнувся. Слово, що крутилося у голові вже другий день:

— Це фірма... — почав він спочатку, бо його розум працював, як двигун автомобіля (інколи він рушає тільки після кількох перемикань коробки передач). — Фіктивна! Саме так — фіктивна фірма!

Він посміхався на весь рот, гордий тим, що подолав цю лінгвістичну перепону.

Пан Перікур продовжував гортати невеличкий каталог.

— Але, — сказав він, — це промислові моделі.

— Е-е-е... ну, так, — зголосився Лябурден, ще не розуміючи, куди хилить патрон.

— Лябурдене, ми ж замовили оригінальний твір, хіба ні?

— О-о-о! — заволав Лябурден, який не очікував цього питання, проте мав на нього заготовлену відповідь. — Саме так, пане президенте, навіть дуже оригінальну роботу! Бо той Жюль д’Епремон — «член Інституту мистецтв і одночасно автор промислових проектів та оригінальних робіт»! Він спеціаліст у цій справі!

Він згадав, що мова йде про вигадану особу.

— Зрештою... Він був знавцем своєї справи, — додав Лябурден зніченим голосом, ніби йшлося про те, що замовлення не може бути виконане через смерть майстра.

Гортаючи сторінки каталога і розглядаючи представлені моделі, пан Перікур зрозумів увесь об’єм національного шахрайства.

Скандал буде грандіозний.

Не зважаючи на Лябурдена, що тримав обома руками свої штани, він крутнувся на закаблуках, повернувся у свій кабінет, де була виставка, присвячена його провалу.

Довкола були вставлені в рамки малюнки та ескізи пам’­ятника, що горлали про свою зневагу.

Його не так хвилювали втрачені гроші, ні, скорше те, що обвели довкола пальця таку людину, як він. Його найбільше вразило те, що хтось познущався з його горя. Нехай задіяні гроші та репутація, він же знав — увесь бізнесовий світ вчив його, що горе є поганим радником! Але насміхатися з його горя означало зневажити смерть його сина. Як він колись сам це зробив. Той пам’ятник, який мав би загладити біль, який він наніс колись своєму синові, зараз тільки збільшив горе. Омріяна компенсація перетворилась на ще одну невигойну рану.

Каталог «Сувенір Патріотік» пропонував цілу низку промислових проектів за акційною ціною. Цікаво, скільки таких вигаданих монументів вони вже встигли продати? Скільки родин внесли гроші за химеру? Скільки спільнот стали жертвами власної наївності, дозволили себе нагріти? Хто посмів (тільки подумати!) ошукати стількох нещасних людей? Це було просто немислимо.

Пан Перікур був не надто благочестивим, щоб співчувати тим численним жертвам чи подумати, як їм допомогти. Він думав лише про себе, про своє горе, про свого власного сина. Він страждав від того, що не тільки був кепським батьком, але й зараз не зміг стати гідним. А навіть з найегоїстичнішої точки зору, його зачепило те, що хтось хотів образити саме його: ті, хто платив за промислові проекти, постраждали від всезагальної містифікації, а він почував себе особисто ошуканим.

Ця поразка боляче вдарила по його гордині.

Спустошений, із почуттям відрази, він сів за стіл і знову відкрив каталог, який мимоволі теребив у руках. Він уважно прочитав довгий заохочувальний лист-звернення до мерій сіл та міст. Звернення було дуже винахідливим, переконливим та написане у офіційній манері. Пан Перікур на якусь мить затримався на аргументі, завдяки якому вдалося викликати у людей найбільшу довіру (йшлося про чималу знижку для скромних бюджетів, а це звучало, як можливість для декого легко заробити). І навіть ця символічна дата — 14 липня...

Він підвів голову і подивився на календар. Строки були занадто стислі, щоб клієнти могли зреагувати чи перевірити, з ким мають справу. Ті, хто отримав у належній формі підтвердження взамін на своє замовлення, не мали підстав хвилюватися до 14 липня (дата закінчення так званої «знижки»). Сьогодні 12 липня. Питання було в кількох днях. Оскільки ніхто про це ще не говорив, шахраї чекають на те, щоб зібрати велетенський куш і накивати п’ятами. А от найприскіпливіші і недовірливі клієнти незабаром захочуть переконатися, що їхня довіра була обґрунтованою.

І що тоді буде?

Вибухне скандал. Через день, другий, третій? Можливо, це вже питання кількох годин.

А потім?

Газети будуть