Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Щоразу, коли він піднімається по драбині на ту висоту, з якої впав, мимоволі починає розмірковувати: нічого не вдієш — існують певні обов'язки. І не хотілося б їх мати, але вони є. Десь у глибині душі чоловік любісінько собі не зважав би на провини своєї жінки. Але ж ні, синьйори, він мусить зважати! Бо інакше — всі, навіть діти, колотимуть йому очі, глузуватимуть з нього.

— Гей, рогоносцю, Квакео! Коли тобі наставляють ті роги, Квакео?

— От сучі діти! — кричить Квакео з драбини. — І це ви говорите мені зараз? Саме зараз, коли я освітлюю місто?

Освітлює місто! Знайшов виправдання, аби тільки не приглядати за поведінкою своєї жінки. А може, він не бачить, що вона виробляє? Хіба ж при цих гасових ліхтарях щось побачиш, коли не видно й злодіїв, які вламуються до хати чи нападають з ножем у брудних безлюдних завулках?

— Самі ви злодії і вбивці!

Кінець кінцем Квакео пішов до муніципалітету, звернувся до асесора кавалера Біссі, якому він завдячував посадою і навіть деякими винагородами за ревну службу, виклав йому суть справи і спитав: хіба він, у той час, коли засвічує ліхтарі, не є державною особою при виконанні службових обов’язків?

— Звичайно, — відповів асесор.

— Отже, той, хто мене ображає, — зробив висновок Квакео, — ображає державну особу при виконанні службових обов’язків, так?

Але, здається, кавалер Біссі з цим не дуже згоден, добре знаючи, на які саме образи скаржиться Квакео. Він намагається делікатно довести, що образи ті не стосуються його як ліхтарника.

— Е, ні, ваша ясновельможність, — заперечує Квакео. — Прошу, повірте мені, ваша ясновельможність!

Вимовляючи слова «ваша ясновельможність», Квакео примружує очі, ніби смакує своє улюблене вино. У це звертання він вкладає всі свої почуття до кавалера Біссі, котрий, крім тих обов’язків, яких він, як і кожна людина, певно, не хотів би мати, але все-таки має, бере на себе ще й інші, високі обов’язки асесора. Квакео так глибоко поважає всі ті обов’язки, особисті й громадські, що коли йому іноді доводиться провести під носом тильним боком долоні, щоб змахнути якусь непрошену капку, він ніколи не забуде спершу витерти руку полою своєї довгої темно-синьої роби.

Квакео теж чемненько, але трохи ніяковіючи, намагається довести асесорові, що коли образи, на які він прийшов скаржитися, і не безпідставні, то факт, який дає їм поживу, може мати місце тільки тоді, коли він виконує свої обов’язки ліхтарника, бо потім, коли він уже не ліхтарник, а лише чоловік, ніхто не може сказати нічого поганого ні про нього, ні про його жінку. При ньому вона і розважлива, і покірна, і лагідна: в нього ніколи не було підстав у чомусь її запідозрити.

— Мене ображають, ваша ясновельможність, саме тоді, коли я освітлюю місто, коли стою на драбині, приставленій до ліхтаря, і чиркаю сірником, щоб засвітити лампу, тобто коли всі знають, що я не можу залишити місто в темряві й побігти додому подивитися, що й з ким виробляє моя жінка, і, якщо треба, порішити їх обох.

Слова «порішити їх обох» він вимовляє майже із смиренною усмішкою, бо розуміє: як зганьблений чоловік, він має ще й цей обов’язок, і не хотів би мати, а має.

— Хочете ще доказів, ваша ясновельможність? Місячними вечорами, коли я ліхтарів не засвічую, ніхто мені й слова не скаже, а чому? Та тому, що в такі вечори я не службова особа при виконанні своїх обов’язків.

Квакео міркує тверезо, та цього замало. Треба переходити від слів до діла. Але саме тоді навіть найкращі міркування часто розпадаються, як упав і він того разу зі своєї драбини, п’яний як чіп.

То якого ж висновку він дійшов у своїх міркуваннях? Кавалер Біссі питає його про це. Якщо він вважає, що його подружні незлагоди починаються, коли він виконує обов’язки ліхтарника, то нехай відмовиться від цієї посади, а як не хоче відмовитися, то хай не нарікає, а люди можуть говорити що завгодно.

— Це остаточний присуд? — запитує Квакео.

— Остаточний, — відповідає йому кавалер Біссі.

Квакео браво козиряє:

— Покірний слуга вашої ясновельможності!

Що не день, то важчою стає його драбина, Квакео вже насилу вилазить на неї по старих, вичовганих за довгі роки щаблях, та й нога ж у нього одна коротша за другу.

І ось тепер, коли він уже дістався аж до останнього ліхтаря на вершині пагорка в найкрутішому завулку, він не поспішає спускатися, а притискується до ліхтаря, або, скоріше, повисає на ньому всім тілом, опустивши вниз руки й схиливши голову на плече, і в такій позі там, над землею, він усе думає і розмірковує сам з собою.

Думає про дивні й сумні речі.

Думає, скажімо, про те, що розсіяні по небу зірки хоч і дуже ясно світять деякими ночами, а все ж неспроможні освітити землю.

— Марна ілюмінація!

Але ж яка гарна! І він пригадує, як колись йому приснилося, нібито він має засвітити всю оту небесну ілюмінацію з драбини, кінця якої не видно, і він не знає, на що її зіперти, а довгі й важкі жердини прогинаються, і йому несила втримати в руках таку вагу. І як би він ліз по тих нескінченних щаблях угору і вгору, аж до зірок? Сни! Але які тривожні й сумні!

Він думає, яке й справді сумне оте його ремесло ліхтарника, принаймні такого ліхтарника, як він, що звик розмірковувати, засвічуючи ліхтарі.

Уже одне те, що людина засвічує світло в темряві і робить це здавна, хіба врешті не пробудить навіть у найтупішій голові хоч якихось проблисків думки?

Якось увечері, розмірковуючи, Квакео дійшов висновку, що той, хто приносить світло, приносить і темряву. Так, так! Бо нічого не існує без своєї протилежності. Хто народжується, той рано чи пізно помирає. А тінь — то ніби смерть, вона йде слідом за кожним. Саме тому його загадкова фраза, що звучить погрозою з високої драбини, коли він засвічує ліхтарі, є не що інше, як висновок, що випливає з його міркувань:

— Чекайте, чекайте, я причеплю вам за спиною смерть!

Узагалі Квакео вважає, що оте його ремесло справді має якесь високе призначення, бо саме він виправляє помилки природи, та ще й які! Помилки освітлення! Що