Читати книгу - "Вода, павутина"

Став… був страшно змучений. Безтямний. Сперся на вітрину біля того Туристичного центру, біля мене циган розтягає гармоніку, мене все нервує, дивлюся, в банку через дорогу — величезний екран, крутять той ідіотський передвиборчий ролик, про який у всіх газетах пишуть, що на ньому переодягнені люди, які нелегально працюють на когось з кандидатів, удавані звичайні люди з народу, неправдиві робітники, неправдиві селяни, є там і такий, про кого всі жартують, що він трохи завеликий як на гармоніста і що перука йому не пасує. Циган каже мені, що той тільки розтягає гармоніку, але не грає. В ту ж секунду я згадав, що того чоловіка з виголеною головою бачив в нас, в коридорі, через день після того, як ти… пішов. Шукав тебе в нас.

— Мене шукав?

— Так, і в коридорі тебе нібито шукав під тим твоїм прізвиськом. Щоб краще запам’ятали, що він був.

— І щоб дати мені знати, що через той зв’язок з Ірмою тримає мене за одне місце. Знав, що я рано чи пізно дізнаюся, що він мене шукав.

— Крім того, він вже знав, що тебе нема. Хтось з наших зливає інформацію. Приходив по інформацію, щоб дізнатися, доки ми просунулися. Дуже хитро, просто в голову. Нема небезпеки для того, хто постійно з поліції здає інформацію. Не може слати з комп’ютера, не може видруковувати, все контролюється. Здають завжди напряму, усно, а найбезпечніше просто в поліції. Зареєструвався, що шукає Касумича. Той, хто в той час чергував, не знав, що тебе нема, і все прекрасно. І навіть те, що чергує якийсь новий працівник вже знав. До кого приходив, невідомо. Я згадав, що Жигерка на першому допиті в поліції згадувала про готові результати розтину, хоча ми ті дані отримали кілька годин до того, і ніхто, крім нас, про них не знав. Хто зливає, здає, хто стукач, невідомо.

— А малий?

— Давид мусив його бачити. Не знаю як, але бачив. Нас всіх нудить від того ролика і плаката з тією ж самою групою баб з базару, робітників, гармоністів, а мої діти дочекатися не можуть, підспівують тим з ролика. І Давид не інший… Не був інший. Я згадав неймовірну річ. Знаю, що вона притягнута за вуха… Я згадав, що на місці події я страшно вимастив туфлі і став на якийсь папір, поглянув на нього і побачив, що стою на клаптику плаката, який хтось розмалював. Згадав, що мені здалося, що тому величезному типові з гармонікою дитина домалювала шапку з рогами. Не таку, як в Астерікса, але схожу. Згадав, що мені Давидова мама казала, що дивиться з Давидом «Астерікса». За секунду я все зв’язав докупи. Я знаю, що це білими нитками шито, але, може, Давид і був тим, хто малював, може, Давид в тому гармоністові впізнав того охоронця, водія, чи ким він там є.

— Версія притягнута за великі вуха.

— Так? А твоя історія про кишеню і рюкзак? Але якби я перевірив ту твою притягнуту за вуха версію з хлопчиком і рюкзаком, Давид би, може, зараз був живий. Мені було найлегше не повірити. Найлегше було не повірити.

Касумич не піднімав голови. Вогником цигарки водив по попільничці.

— Касумичу, це він. Він. Малий його якось побачив.

— Ми не можемо знати. Давида нема, щоб підтвердив.

Відошич потер долонею по щелепі і клацнув зубами. Заплющив очі і різко розплющив їх. Відганяв якусь картинку.

— Знаю. Коли тільки Давидова мама зможе, скаже мені, де точно був Давид тієї ночі, коли тіло викинули біля школи. Думаю, вона казала неправду. Захищала сестру і не хотіла втягувати Давида, щоб ми його не мордували. Тепер вже нема кого захищати.

Його голос затремтів.

— Кляте життя, вона постійно на собі носила брошку гармоніста. Якби вона знала… Мати Божа, як я покажуся їй на очі?

Касумич дав йому можливість трохи помовчати. Відошич розгорнув папери.

— Я тобі щось видрукував. Ось, це портрет вбивці, цього ми ще не мали. Думаю, це добрий портрет.

Касумич прочитав і віджбурнув папір на середину столу.

— Все це разом нічого не означає. Все можливе. Може, звичайна сексуальна гра, яка перейшла межі передбачуваного, може, вона забажала більший за узвичаєний тариф, а може, намагалася шантажувати. Вони теж схильні до тих «контрольних пакетів». Багато знають і завжди небезпечні. Може, все докупи: і сексуальна гра, яка перейшла межі, і її шантаж, ми нічого не знаємо. Може, той мій знайомий знову був у другому ешелоні. Може, просто виконав брудну роботу за іншого.

— Може. Але є Ірма Жигер. Її треба притиснути. Вона заговорить. Хоче чи ні, заговорить.

Відошич відпив ковток сиропу і відштовхнув склянку на середину столу.

— Дай мені ракії. Не можу того пити.

Касумич устав, відчинив шафку із пляшками.

* * *

Ірма відчинила шафку із пляшками.

Вийняла пляшку коньяку і пила довгими ковтками. Тоді повиймала всі пляшки та чарки і поставила їх на підлогу. Відставила дзеркало, за яким була порожнина. Вийняла коробку, а з неї — пакетик. Знову взяла пляшку і поставила її біля ліжка, на яке сіла. Відкрила пакетик і вміст висипала в ліву долоню. Правою підняла пляшку і розмірено, з короткими паузами, ковтала таблетки і запивала їх коньяком. Лягла. Невдовзі її покинули і сум, і тривога, і страх. Нічого більше не було. Ірмине обличчя було втомленим навіть тоді, коли це вже було обличчя не живої, а мертвої людини.

* * *

Касумич потягнувся за келишками для ракії, передумав і віддав перевагу бокалам для вина. Налив обом до половини бокала і поставив пляшку ракії на край столу, як перед початком партії гри в Ґо. Не підводячи погляду на Касумича, відпив два добрих ковтки. Підняв голову і зачекав, доки Касумич на нього погляне.

— Я ніколи собі не пробачу, що не вберіг малого. Я страшно спартачив. Неприпустимо.

— Та пробачиш собі. Але ти таки спартачив. Та й я так само спартачив. Ще й як. Якби я розказав все, що знав і про просвітянок, і про охоронця, може, все пішло би в іншому керунку.

— Нічого не можна виправити.

— Кожен колись висере гівно, яке вода не може відразу змити.

Обидва відпили.

— Тільки би в кінці не сталось так, що трамвай вбив