Читати книгу - "Вода, павутина"

Касумич вихилив до дна.

— Так, можливо таке, що врешті виявиться, ніби трамвай збив дитину.

І Відошич випив до дна.

— Як ти думаєш, хто це з відділу напряму здає?

— Не знаю. Якщо якийсь шантаж, тоді Симчича, колишнього Симича, найлегше шантажувати. Тих сербів, які більше ними не є, найлегше шантажувати. Але все-таки, думаю, він би боявся. Він боягуз. Не знаю. А Зділар…

— Міг би і він бути. Занадто він солодкий і весь такий… Постійно до послуг.

— Всі ми підозрілі, поки нема доказів.

— Всі підозрілі. І тебе будуть притискати через Жигерку і охоронця. Треба буде тобі багато чого пояснювати.

Касумич поглянув Відошичу в очі.

— Хто мене буде притискати? Той, хто тебе притисне, бо ти проігнорував мою інформацію про Давидів рюкзак? Хто він і хто йому скаже?

Відошич дивився на стіл і мовчав. Обидва відчули, що в тиші з’явилися зуби.

Касумич потер шию і перервав мовчанку.

— Ми нічого не знаємо. Ні місця, де скоєно злочин, ані чи вони підуть з цим до кінця.

Відошич зібрався з думками.

— Якщо комусь буде потрібно, щоб все стало відомо, все стане відомо. Побачимо, доки нас пустять. Побачимо, наскільки охоронець виявиться міцним горішком і що він скаже. І що покажуть сліди на його машині. В нас достатньо матеріалу для тесту ДНК. В нас достатньо матеріалів, щоб довести все.

— Ти комусь повідомив, коли… поїхав?

— Жінці. І на роботі сказав, що мене не буде день-два, — кисло всміхнувся і додав: — Ти вернешся зі мною? Наказ про відсторонення я написав і лишив в шухляді.

Касумич відповів йому усмішкою.

— Не знаю.

Касумич устав, підійшов до плити, зняв кришку із каструлі, з якої вилася тоненька ароматна пара. Відошич стежив за його рукою, яка дерев’яною ложкою постійно робила спершу широкі, потім все вужчі кола, наслідуючи спіраль, яка створювалась в густому вариві. Раптом йому теж захотілося стати над гарячою плитою.

— Можна мені трохи?

Касумич навіть не обернувся.

— Не можна. Квасолю я варю сам.

Однак Відошич устав і підійшов до плити збоку. Дивився на врівноважену руку, яка в тягучій масі кроїла спіральні кола, слід яких все повільніше затягувався на краях і, відчувши раптовий напад заздрощів, захотів бодай якось посміятися з узурпатора цієї дорогоцінної справи.

— Як це тебе назвав сусід?

— Тесла.

— Звідки це прізвисько?

— Я постійно щось майстрував, тому мене в школі так хлопчиська назвали. Спочатку я їх бив, а пізніше звик.

— Ааа, тому ти вчиш латинську! Чого не кажеш?

Касумич зосереджено мовчав.

— Добре, Тесла, ти додаєш чогось гострого до квасолі?

— Вже додав, але можу ще.

Узяв нижню перчину з віночка з червоною паприкою, відламав кінчик і кинув до квасолі. Меленим перцем обережно посипав згори, ніби додає порошок зі сушеного мишачого хвоста. Наче вмілий травник, не куштував свого чудотворного варива. Відійшов від плити.

— Все. Хай трохи відпочине.

— Той твій сусід прийде?

— Не було чути, щоб міна вибухнула, тому, певно, прийде.

— Ще багато заміновано?

— Досить вже почистили, але ще є. Неможливо всюди, та й будь-хто не може.

Поглянув Відошичу в очі.

— Підеш зі мною до шопи? Я тобі щось покажу.

Відошич кивнув. Ішли і спинилися лише для того, щоб вдихнути повітря. Поглянули в одному напрямку і побачили зігнутого чоловіка в розпарованому камуфляжному вбранні, який наближався до них із лісу. Було видно, що на плечі він несе рушницю.

* * *

З лісу в північній частині Загреба не було чути нічого. Добре замаскований, в лежачому положенні, снайпер чекав, коли чоловік, який зачинив багажник зовсім новенького світло-сірого «БМВ», спиниться. Зачарований красою автомобіля, чоловік, який зачиняв багажник, завмер. Достатньо для точного пострілу в голову. Застрелений чоловік був високим і сильним, справжнім велетом із поголеною головою, одягненим у бездоганний костюм і абсолютно чисті туфлі, розміру яких у серійному виробництві не існує. Падав повільно, здавалося, що він обійме свій новий світло-сірий «БМВ».

* * *

Вони знали, що чоловікові потрібен час, аби дійти до них, і звернули на стежину за хатою. Касумич рушив перед Відошичем до віддаленої метрів на двадцять повітки. Частково прикрита оголеною бузиною, склепана із коричнево-сірих дощок, забитих у такого ж кольору землю, шопа насправді справляла враження не побудованої людськими руками, а давно накиданої купи дощок, які хтось колись думав використати із користю, але забув про них, і вони — такі покинуті — з часом перетворилися на відходи. Відошич щиро здивувався, коли побачив, що Касумич підійшов до чогось, у чому він лише із зусиллям упізнав двері. Вони відчинилися досередини. Касумич увійшов. Відошич спинився на порозі і зачекав, доки його очі звикнуть до темного приміщення. Здивувався, що у шопі, яка зовні справляла враження зрослої з оточенням, повітря настільки інше, ніж зовні. Йому навіть здалося, що всередині тепліше. Бачив Касумича, який нахиляється, наче перевіряє, чи дитина в колисці дихає. Підійшов до нього.

Перед Касумичем на дерев’яній підставці стояв невеличкий дерев’яний апарат. Та ніби не одразу розуміючи, що апарат насправді працює, Відошич несвідомо простягнув руку до нього, а тоді різко сіпнув. З недовірою подивився на мініатюрні коліщатка, жолоби, підйомники, носійні елементи, передавачі, опори, важелі, перетворювачі, приймачі і тонкі дроти… Стишене від скупченої пилюки все рухалося, рухалося…

Мовчав і спостерігав за штукарським творінням, уникнувши того необхідного чоловічого руху зігнутися і під стільницею перевірити, до чого воно підключене.

Відошич заговорив тільки тоді, коли відчув, що тиша сягла незримої точки, коли мовчанка перестає бути ознакою захоплення і стає ознакою нечемності.

— Це ти змайстрував?

— Ага.

— Що це?

— Не знаю.

— Коли ти це зробив?

— Коли почав ремонтувати хату. Шопа лишилась цілою, бо вона ніщо. Ні хата, ні церква. Тут я складав речі, навіть спав, і так почав потрохи… Допомагало відпочити.

— І постійно працює?

— Ні. Коли спиниться, я легенько стукаю, штовхаю, воно знов працює.

— І нечутне. Ніби з тиші зроблене.

— Дерево зробилось гладеньким… ковзає.

— То ви всі з Ліки заразилися технікою від Тесли.

— Ні, він їхній[19].

Урешті обидва випросталися і витерли долоні об стегна, хоча й нічого не торкалися. Позбувалися невидимого павутиння.

— Ідемо, щоб квасоля не охолола.

— Щоб не охолола.

Касумич у дверях зачекав Відошича, який виходив задкуючи.

Їх проводжав монотонний шум.

Зупинилися перед колибою, мружачись і прикриваючи вії, щоб захистити очі. Світло було занадто яскравим. Тоді розійшлися і обережно оперлися кожен на свій бік одвірка, залишаючи