Читати книгу - "Вода, павутина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не поверталися обличчям один до одного і не знали, що обидва дивляться в одному напрямку — на спуск до ріки. Не запитали один в одного, чи відчувають вони запах раннього снігу, ні поглядом, ні рухом не справджували, чи обидва бачать, що над безлюдним простором краю, наче пара із тріснутої скоринки згорілого пирога, піднімається тонкий туман, крізь який ледь пробивається сонце. Кришталики води переливалися, і вони не могли вирішити, чи дивляться на мелений перламутр чи цукор-пудру, який сиплеться зі жмені, доки хтось, розчарований своїм невдалим пекарським витвором, роздумує, стиснувши у жмені цукор-пудру, чи використати його весь і засипати ним тріщини, чи невикористаний висипати назад у пакетик. Втомлений.
Епілог як вода
Лише коли вода відступила, стало помітно, щó після себе залишила Сава.
Те, що до повені було похиленою халупкою, впало, те, що було потрісканою штукатуркою, відвалилося, те, що було оголеною цеглою, завалилося, те, що було дорогою, розмилося, те, що було садом, заболотилося.
Трешнєвка була спотворена.
Через страх руйнації будинків, виникнення зарази внаслідок забруднення водосховищ, колодязів, через трупи потонулих тварин і раптове збільшення приплоду щурів, яке неможливо було контролювати, влада не відразу дозволила мешканцям повернутися. Електроенергії не було ще цілий місяць навіть у будинках вздовж головної дороги, а деякі квартали району ще декілька місяців чекали, доки їм бодай вуличне світло відновлять. Навчання у всіх трешнєвських школах було перерване на п’ятнадцять днів, а через п’ятнадцять днів учні отримали усне повідомлення, де їх чекатимуть вчителі і шкільні парти. Учні СШ імені Каті Думбович були переміщені у СШ «Братерство — єдність», в якій ще кілька місяців потому одне приміщення ділили два класи, а урок тривав двадцять п’ять хвилин. Учні Гімназії «Трешнєвка» їздили у Верхнє місто і там ще кілька місяців весело розважалися у небезпечних кількостях — по шістдесят підлітків у одному класі. Ті, хто пам’ятають ті дні, пригадують їх із ностальгією: більше таких веселощів у школах не було.
Постраждалі мешканці Трешнєвки ще якийсь час жили у вцілілих районах міста у родичів і друзів, дехто — у приміських селах, а хтось — у готелях, аж доки не набридли і родині, і друзям, і персоналу готелів. І хоч військові ЮНА, пожежники, міліція, всі працівники, чиї фабрики затопило, службовці, чиї установи були під водою, навіть вчителі з учнями, чиї школи були затоплені, організовано прибирали район, відвозили болото, рештки зруйнованих будівель, повалені дерева, гілляччя і купи намулених решток меблів, люди відчули, що повертаються у свій район лише коли почали самі прибирати свої хати, подвір’я і городи та чистити рештки вцілілих меблів і посуду.
До району і будинків добиралися обережно крізь запах гнилі і сморід савської води, яким Трешнєвка смердітиме ще ціле десятиліття. Добиралися повільно головними дорогами. На деякі віддалені вулиці і вулички неможливо було зайти. Нанесений мул і руїни повністю змінили їхній вигляд. Дістатися до деяких будинків було неможливо — до них уже ніколи не дістатися. Їх зруйнувала вода.
Будинків, які зникли у повені, вже ніхто не пам’ятає. Ті, хто їх будував, померли, ті, хто в них у дитинстві мешкав, забули. Тих будиночків ніхто ніколи не фотографував, а навіть якщо й фотографував, ті фотокартки зникли у воді. На їхньому місці зведені нові будинки, мешканці яких пам’ятають свої вулиці, свої села і свої містечка, в який зростали. І це нормально.
Про Анну, Катаринину маму
Анна Фірман, Катаринина мама, впродовж кількох днів після пологів була оточена незнайомими людьми, лікарською турботою і увагою, якої не знала; підніжжя ліжка вгиналося від подарунків, а активістки Червоного хреста принесли їй чорний одяг, хоча й ношений. Похорон готували без неї, а лікар відкинув навіть саму думку про те, щоб молода вдова брала участь у тому сумному заході. Через три дні після пологів і звістки про смерть батька її дитини, Анна різко припинила плакати. Медсестри похвалили її. Породіллі, які змінювалися в палаті, здивовано на неї поглядали, тоді здивування жінок і схвалення медичного персоналу потроху стагнували, а потому перетворилися на відкриту нетерпимість, навіть якусь заздрість через подарунки, які, тепер так здавалося, незаслужено лежали в ногах у Анни. Жінки більше не зверталися до неї тихим голосом, а медсестри перестали питати, чи їй чогось треба.
За день до похорону чоловіка Анна, Катаринина мама, покинула пологовий будинок. Ставши глухою до порад лікарів і прохань зовиць, на сьомий день після Катарининого народження Анна прийшла на похорон свого чоловіка, накинувши на пожертвуваний їй одяг синього сатинового халата. На зауваження оторопілої зовиці: «Та нашо тобі той халат, тобі ж Червоний хрест дав майже нові чорні лахи» спокійніше, ніж годилося в такій ситуації, Анна відповіла:
— Це єдине не чуже і не позичене.
У квартирі зовиці два тижні минули у злагоді, а тоді з’явилися перші зауваження, які закінчилися примиренням і спільним плачем. Через три тижні сталася сварка, яка не закінчилася примиренням, тому Анна довірила іншій зовиці догляд за дитиною і пішла на свою вулицю.
Була десь середина листопада, коли вже можна було добратися до району і до вулиці Малої, коли вже з’явилися чутки, що знайшлися відчайдухи, які взялися за прибирання і казали, що все не так і страшно, як здавалося на перший погляд, і що краще чимшвидше взятися до роботи до того, як болото висохне. Падав дрібний сніг, який не затримувався на землі. Вона заїхала до Технічного музею — далі було неможливо, колія була розмита, і трамвай не ходив на Трешнєвський ринок і Ремізу. Їй знадобилося цілих сорок п’ять хвилин, щоб пробратися на свою вулицю.
Ледве спустилася на Гвозданську.
Коли нарешті дійшла до вулиці Малої, відчула хворобливу слабкість. Схопилася за похилений стовп і чекала, доки усталиться дихання. Не дивилася в напрямку своєї хати. Насправді ні на що не дивилася. Тільки дослухалася до звуків загрібання лопатою — розміреного, монотонного, наче хтось чистить ранішній сніг перед будинком. А снігу справжнього ще не було. Їй навіть побіліло перед очима і, усвідомлюючи те, що білизна — не відблиск засніженої поверхні, а знак близької втрати притомності, зосереджено затрясла головою. До неї повернулися обриси коричневої і похмурої вулиці, звук лопати став чіткішим: хтось у найближчій халупі зішкрябував болото. Лопата стихла, сусід вийшов із хати і поглянув у напрямку, де
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вода, павутина», після закриття браузера.