Читати книгу - "Чотири сезони"

— Даремно ти не поїхав з нами до дядька Піта й тітки Енн, — каже йому батько. І за три укуси розправляється з сосискою. — Едді, ти, узагалі, стаєш наче чужий. Мені це не подобається. Поки що ми тобі забезпечуємо хліб і дах над головою.

— Такий собі хліб, — пирхає Чико. — Такий собі дах.

Сем стріляє в нього поглядом. Він ображений, та на зміну образі швидко приходить гнів. Коли він розтуляє рота, щоб заговорити, Чико бачить, що зуби в нього жовті від гірчиці, і відчуває легкий напад нудоти.

— Язика припни. Розпускаєш занадто. Шмаркач ти ще, щоб зі мною так говорити.

Чико знизує плечима, відрізає скибку від буханки «Диво-хліба», що лежить на спеціальному телестолику для їдла біля батькового крісла, і щедро поливає її кетчупом.

— Усе одно ще три місяці, і я звідси поїду.

— Не зрозумів. Про що це ти?

— Відремонтую машину Джонні й поїду в Каліфорнію. Пошукаю роботи.

— А, ясно. Зрозуміло. — Його батько — здоровань, незграбний здоровило, але Чико думає, що після одруження з Вірджинією, він здрібнів. А після смерті Джонні здрібнів ще дужче. І подумки повторює собі те, що сказав Джейн: «Мій брат — можливо, але не я». І навздогін: «Грай на своєму диджериду, Блю». — Ти на тій машині не те що в Канаду — до Касл-Рока не доїдеш.

— Ти думаєш? То побачиш, блять, як за мною аж закуріє.

Якусь мить батько лише пильно дивиться на нього, а потім жбурляє в нього сосискою, яку тримає в руці. Вона вдаряє Чико в груди, розбризкуючи по светру й кріслу гірчицю.

— Ще раз це слово скажеш, і я тобі носа зламаю. Ти диви на нього, який розумник.

Чико підбирає сосиску й дивиться на неї. Дешева червона сосиска, вимащена французькою гірчицею. «Намастіть трохи сонячного світла». Чико кидає нею в батька. Сем підводиться, його обличчя червоне, як стара цегла, на лобі пульсує вена. Стегном він зачіпляє телестолик, і той перекидається. У дверях кухні стоїть і дивиться на них Біллі. Він і собі набрав на тарілку сосисок і квасолі, але тарілка перехилилася, і квасолева підливка стікає на підлогу. Очі в Біллі широко розплющені, губи тремтять. По телевізору Карл Стормер та його «Сільські бакару» в карколомному темпі награють кантрі-баладу «Довга чорна вуаль».

— Ти їх ростиш, виховуєш, а вони потім плюють тобі в лице, — нечітко промовляє батько. — Отаке. Отак-от воно й буває. — Він наосліп промацує сидіння крісла й знаходить-таки недоїдену сосиску. Затискає її в кулаку, мов надкушений фалос. А потім — неймовірно, проте береться їсти… і Чико бачить, як по його щоках стікають сльози. — Отаке. Плюють на тебе. Так воно буває.

— А навіщо ти на ній женився?! — кричить на нього Чико, але прикушує язика, перш ніж із нього зриваються наступні слова: «Якби ти на ній не женився, Джонні був би зараз живий».

— А це вже не твоє собаче діло! — крізь сльози горлає Сем Мей. — Це моє діло!

— Та ти що?! — волає Чико. — Невже? Мені всього-на-всього треба жити з нею! Мені й Біллі, нам треба жити з нею! Дивитися, як вона з тебе всі соки тягне! А ти навіть не знаєш…

— Чого? — Зненацька батьків голос стишується, стає зловісним. Шмат сосиски, затиснутий у кулаці, стирчить, немов скривавлений уламок кістки. — Чого я не знаю?

— Не знаєш, який ти дурень, — каже Чико, нажаханий тим, що тільки-но мало не зірвалося з його губ.

— Краще замовкни, негайно, — радить батько. — Бо я з тебе, Чико, дурощі виб’ю. — Так він його називає, лише коли дуже розлютиться.

Розвернувшись, Чико бачить, що Вірджинія стоїть на іншому боці кімнати, дуже уважно розправляючи свою спідницю, і дивиться на нього своїми великими спокійними карими очима. Очі в неї прегарні. Усе решта не таке красиве, уже не таке молоде, але ті очі убезпечать її ще на багато років, думає Чико й відчуває, як повертається чорна ненависть: «От він вмер, ми його шкуру вичинили здуру, і поклали ми сушитись на сарай».

— Вона тебе під п’яту загнала, а ти боїшся, що не даватиме, і нічого з цим не робиш!

Раптом Біллі не витримує всіх тих криків — він лементує від жаху, впускає тарілку з сосисками й квасолею та затуляє обличчя руками. Квасолева підливка заляпує йому недільне взуття й розливається по килиму.

Сем ступає крок уперед, один-єдиний, та так і спиняється, бо Чико киває до нього пальцем, підзиваючи до себе, наче каже: «Ага, вперед, переходь уже до діла, чого ти, у сраці, так довго дляєшся?» Вони застигають, мов статуї, та так і стоять, поки не озивається Вірджинія. Голос у неї тихий і спокійний, мов ті карі очі.

— Еде, у твоїй кімнаті була дівчина? Ти ж знаєш, як ми з твоїм татом до цього ставимося. — А тоді, наче висловлюючи запізнілу думку: — Вона залишила носовичок.

Він втуплюється в неї поглядом, лютує, однак неспроможний висловити все, що в нього накипіло: те, яка вона брудна, як несхибно стріляє в спину, як заскакує ззаду й підрізає тобі сухожилля.

«Можеш мене вдарити, якщо хочеш, — промовляють ті спокійні карі очі. — Я знаю, ти знаєш, що відбувалося до того, як він помер. Але дістати мене ти можеш тільки так, правда ж, Чико? Та й то лиш у тому разі, якщо батько тобі повірить. А якщо він тобі повірить, це його вб’є».

На цей новий виверт батько кидається, мов ведмідь.

— Ти, малий виродку, трахався в моєму домі?

— Семе, будь ласка, добирай слова, — спокійно промовляє Вірджинія.

— То це тому ти не схотів з нами поїхати? Щоб тра… щоб…

— Скажи це! — крізь сльози каже Чико. — Не дозволяй їй затикати тобі рота! Кажи! Кажи, що мав на увазі!

— Іди геть, — безбарвним тоном мовить батько. — І не повертайся, поки не попросиш вибачення в матері й у мене.

— Не смій! — кричить він. — Не смій називати цю суку моєю матір’ю! Я тебе вб’ю!

— Едді, не кричи! — верещить Біллі. Слова виходять у нього невиразними, мов крізь вату, бо він досі затуляє обличчя долонями.