BooksUkraine.com » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

174
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або" автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 113 114 115 ... 144
Перейти на сторінку:
за довідку від лікаря про серцеві ускладнення: зараз його не можна було турбувати. Один із асистентів Таґґарта начебто полетів учора ввечері до Бостона. Іншого несподівано викликали до якоїсь лікарні, де лежав важкохворий батько (про існування якого стало відомо вперше). Вдома у головного інженера не відповідав телефон. Віце-президента зі зв’язків із громадськістю ніде не могли знайти.

Дорогою до офісу Таґґарт бачив чорні літери заголовків. Ідучи коридорами «Таґґарт Трансконтиненталь», Джеймс чув голос диктора радіо, що лунав із якогось кабінету; такий голос можна почути в темному завулку: він вимагав націоналізації залізниць.

Джеймс ішов коридорами, голосно ступаючи, щоб його зауважили, і поспішаючи, щоб уникнути запитань. Він зачинив двері до свого кабінету, наказавши секретарці нікого не впускати, не з’єднувати телефоном, а відвідувачам повідомляти, що містер Таґґарт зайнятий.

Далі він сів за стіл, сам-на-сам із тупим жахом. Він почувався так, ніби опинився в підземному склепі, двері якого ніколи більше не відчиняться, — і водночас ніби перебуває на виду у всього міста, що лежало під ним, тому Джеймс сподівався, що двері таки справді залишаться зачинені цілу вічність. Він мусив сидіти тут, у своєму кабінеті. Це було його обов’язком. Він мусив бездіяльно сидіти і чекати: чекати, коли щось невідоме зійде на нього і визначить його дії; жах сковував його: як від здогадів, хто саме може по нього прийти, так і від вірогідності того, що не прийде ніхто; ніхто не скаже, як йому діяти.

У зовнішньому офісі, наче крики про допомогу, лунали телефонні дзвінки. Він дивився на двері зі зловтішним тріумфом, уявляючи, які розчаровані будуть усі ті люди через його безвідповідального секретаря, юного експерта з мистецтва уникати, в якому той вправлявся з аморальною млявістю, невиразною і гумовою. Ці голоси, здавалося Таґґартові, лунали з самісінького Колорадо, з кожного центру системи Таґґарта, з кожного офісу цієї будівлі. Він перебував у безпеці доти, доки не чув їх.

Його емоції скупчились і сформували всередині нього нерухому, тверду, матову кулю — туди не могли пробитися думки людей, які керували системою Таґґарта. Ці люди — просто вороги, їх слід було перехитрувати. Гостріші укуси болю відчувалися при думці про представників Ради директорів. Але заява про відставку — пожежна драбина, по якій він утече, а вони залишаться у полум’ї. Найгостріший страх пронизував, коли він думав про людей із Вашингтона. Якщо зателефонують звідти, відповісти доведеться. Гумовий секретар знатиме, чий голос важливіший за Таґґартові накази. Але з Вашингтона не телефонували.

Страх час до часу напливав спазмами, висушуючи рот. Джеймс навіть не знав, чого так боявся. Точно не погроз диктора з радіо. Почувши те гарчання, він пережив жах радше тому, що сподівався на нього: жах із обов’язку, додаток до його посади, як добре скроєний костюм, як промови за святковим обідом. Але глибоко всередині теплилося підступне сподівання, прудке та скрадливе, схоже на перебіжку таргана: погроза все б вирішила, врятувала б його від рішення, від необхідності підписувати заяву… Він перестав би бути президентом «Таґґарт Трансконтиненталь», але ніхто інший не був би президентом… Ніхто інший теж не був би…

Він сидів, утупившись в стіл, із розфокусованим поглядом і розумом. Так, наче занурився у басейн із туманом, в якому не бажав побачити жодної остаточності форми. Те, що існує, має ідентичність. Джеймс відмовлявся ідентифікувати проблеми, сподіваючись не допустити їхнього існування.

Він не вивчав подій у Колорадо, не намагався зрозуміти причин того, що сталося, не обмірковував наслідків. Не думав. Він відчував фізичну вагу скупченої кулі емоцій у грудях — вона заповнювала його свідомість, звільняючи від обов’язку думати. Ця куля уособлювала собою ненависть: ненависть як єдину відповідь, як єдину реальність; ненависть без об’єкта, причини, початку чи кінця; ненависть як його претензію всесвітові, як виправдання, як право, як абсолют.

Тишу продовжували пронизувати крики телефонів. Він знав, що ці волання про допомогу адресовані не йому, а всій реальності, в якої він поцупив форму. Саме цю форму відбирали тепер у нього дзвінки: вони перестали бути просто звуками, і стали послідовністю ударів по його черепу. Об’єкт ненависті почав набувати форми, мовби підживлений дзвінками. Тверда куля вибухнула і змусила його діяти.

Він вибіг із кімнати і, нехтуючи усіма обличчями навколо, кинувся коридором до відділу управління, а потім — до приймальні виконавчого віце-президента.

Двері кабінету були відчинені: у великому вікні над порожнім столом Джеймс побачив небо. Потім зауважив у приймальні навколо себе працівників і біляву голову Едді Віллерса у скляній кімнатці. Він цілеспрямовано рушив до Едді Віллерса, відчинив скляні двері й із самого порогу, не криючись ні від кого, загорлав:

— Де вона?

Едді Віллерс повільно підвівся на ноги, дивлячись на Таґґарта з шанобливим зацікавленням, як на ще один феномен для спостережень серед решти безпрецедентних речей. І нічого не відповів.

— Де вона?

— Я вам не можу сказати.

— Слухай, тупий нікчемо, зараз не час для церемоній! Якщо хочеш, щоб я повірив, наче ти не знаєш, де вона, то затям — я тобі не вірю! Тобі це відомо, і ти мені скажеш, інакше я наскаржуся на тебе в Раду стандартизації! Я присягну, що ти все знаєш, — і спробуй їм довести протилежне!

У словах Едді пролунало легке здивування:

— Я не казав, що не знаю, де вона, Джиме. Я це знаю. Я просто не скажу.

Крик Таґґарта перетворився на пронизливий і безсилий звук, усвідомлення прорахунку:

— Ти хоч розумієш, що кажеш?

— Авжеж, розумію.

— А ти повториш це перед свідками? — він вказав на кімнату.

Не так голосно, як чітко і виразно, Едді вимовив:

— Я знаю, де вона. Але я вам не скажу.

— Зізнаєшся, що ти — спільник дезертира, який допомагає і сприяє йому?

— Якщо ви це так хочете називати.

— Але ж це злочин! Це злочин проти держави. Ти це знаєш?

— Ні.

— Це протизаконно!

— Так.

— Це загальнодержавна катастрофа! Ти не маєш права на особисті таємниці! Ти приховуєш життєво важливу інформацію! Я — президент залізниці! Наказую тобі розповісти! Ти повинен підкоритися наказові! За таке світить в’язниця! Ти це розумієш?

— Так.

– І відмовляєшся?

— Так.

За роки тренувань Таґґарт навчився непомітно спостерігати за будь-якою публікою навколо. Зараз він бачив напружені, закриті обличчя працівників, які не були його союзниками. Всі, здавалося, охоплені відчаєм, крім Едді Віллерса. «Феодальний кріпак» компанії «Таґґарт Трансконтиненталь» був єдиний, кого начебто й не зачепила катастрофа. Він дивився на Таґґарта беземоційним, але сумлінним поглядом науковця, який зіткнувся з цариною науки, якої ніколи не хотів досліджувати.

— Ти усвідомлюєш, що ти — зрадник? — верещав Таґґарт.

1 ... 113 114 115 ... 144
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"