Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Кого я зрадив?

— Народ! Прикривати дезертира — це зрада! Це економічна зрада! Спочатку — обов’язок служити народу, він вищий за будь-що інше! Це засвідчує вся публічна влада! Невже ти цього не знаєш? Не знаєш, що вони з тобою зроблять?

— А ви не розумієте, що мені начхати?

— Ох, начхати? Я перекажу це Раді стандартизації! Всі ці свідки доведуть, що ти сказав…

— Джиме, не варто турбувати свідків. Не слід ставити їх у скрутне становище. Я напишу все, що сказав, підпишусь — і ви надасте це Раді.

Таґґартів голос вибухнув так, ніби йому дали ляпаса:

— Та хто ти такий, щоб виступати проти уряду? Хто ти, жалюгідний офісний щур, щоб судити державну політику і мати власну думку? Вважаєш, країна має час, щоб дослухатися до твоєї думки, зважати на твої бажання, на твою маленьку коштовну совість? Ти отримаєш урок — всі ви отримаєте, зіпсовані, недисципліновані, дешеві клерки, що позвикали потурати власним слабкостям і так набундючились, ніби це лайно про ваші права відповідає дійсності! Невдовзі ви зрозумієте, що дні Ната Таґґарта минули!

Едді нічого не відповів. Якусь мить вони стояли з протилежних країв столу і дивились одне на одного. Обличчя Таґґарта перекосило від жаху, Едді залишався суворий і спокійний. Джеймс Таґґарт ні на мить не сумнівався в існуванні Едді Віллерса. Едді Віллерс не міг повірити в існування Джеймса Таґґарта.

— Думаєш, державу цікавлять твої чи її бажання? — закричав Таґґарт. — Її обов’язок — повернутись! Її обов’язок — працювати! Яка різниця — хоче вона працювати чи ні? Вона нам потрібна!

— Джиме, невже?

Імпульс, пов’язаний із інстинктом самозбереження, змусив Таґґарта позадкувати — геть, якнайдалі від цієї інтонації тихого голосу Едді Віллерса. Але Едді не ворухнувся услід. Він стояв біля свого столу — саме так, як вимагала цивілізована традиція поведінки в бізнес-офісі.

— Ви її не знайдете, — сказав він. — Вона не повернеться. І я радий, що не повернеться. Можете помирати з голоду, можете закрити залізницю, можете кинути мене до в’язниці або застрелити — яка різниця? Я не скажу, де вона. Не скажу, навіть якщо вся країна розсиплеться на друзки. Ви її не знайдете. Вона…

Вхідні двері відчинились — і всі обернулись на звук. На порозі стояла Даґні.

Вона була у вим’ятій лляній сукні, волосся скуйовдилося від тривалої їзди за кермом. Даґні зупинилась і окинула все навколо поглядом, начебто намагаючись пригадати собі це місце, але в її очах не було й натяку на те, що вона впізнала когось із присутніх: просто роззирнулась приміщенням, наче швидко перераховуючи неживі предмети. Її обличчя вже не було тим обличчям, яке пам’ятали присутні. Воно стало старше, але не через зморшки, а завдяки завмерлому, оголеному погляду, в якому не було нічого, крім нещадності.

І все ж присутні, перш ніж здивуватися чи шоковано зойкнути, насамперед полегшено зітхнули. Полегшення проступило на всіх обличчях, крім обличчя Едді Віллерса: той, хто ще мить тому був незворушно-спокійний, раптом упав долілиць на стіл; він не видавав ані звуку, але з того, як здригалися його плечі, було зрозуміло: він плаче.

Даґні не подала нікому жодного сигналу, навіть не привіталася, ніби її присутність тут неуникненна, а слова — зайві. Вона рушила просто до свого кабінету. Проминаючи стіл секретарки, Даґні промовила:

— Попросіть Едді до мене зайти, — її голос звучав по-діловому, як машина: не м’яко і не грубо.

Але перший поворухнувся Джеймс Таґґарт. Здавалося, він боїться втратити її з поля зору. Він кинувся слідом, вигукнувши:

— Я не міг нічого вдіяти! — і після цього до нього повернулося життя: його власне, звичне життя. Він заверещав: — Це все ти винна! Це ти зробила! Це тебе треба обвинувачувати! Тому що ти поїхала!

Джеймс не був певен, що його крик — не ілюзія, що він не лунає тільки всередині його власних вух. Її обличчя так і залишилося беземоційним, і все ж вона обернулася до нього: схоже, до неї долинули тільки звуки, але не слова, не повідомлення. Джеймс натомість наблизився на мить до відчуття власного небуття.

Потім в обличчі Даґні почали відбуватися ледь помітні зміни, ознаки того, що вона почала усвідомлювати присутність інших людей. Проте дивилася вона не на Джеймса; той обернувся і побачив, як до кабінету заходить Едді Віллерс.

Очі Едді були вологі від сліз, але він не намагався цього приховувати, а просто стояв, наче сльози збентеження чи прохання перепросити за них були однаково недоречним як для нього, так і для неї.

Даґні сказала:

— З’єднайся телефоном із Раяном, скажи, що я повернулась, і дай мені з ним поговорити.

Раян був головний керівник залізниці Центрального регіону.

Едді спершу відповів мовчанкою на її запитання, давши все зрозуміти, а потім промовив:

— Даґні, Раяна немає. Він звільнився минулого тижня, — його голос звучав так само твердо, як і її.

Обоє не зауважували Таґґарта, як не зауважували меблів навколо. Даґні не вважала навіть за потрібне наказати йому забиратися з кабінету. Наче паралітик, непевний, що м’язи йому підкоряються, Джеймс зібрав усі свої сили і непомітно вислизнув. Але він точно знав, що зараз зробить: Таґґарт заквапився до свого офісу, щоб знищити заяву.

Даґні не зауважила, що він пішов. Вона дивилась на Едді.

— А Ноуленд є? — запитала.

— Ні. Він теж пішов.

— Ендрюс?

— Пішов.

— Макґвайр?

— Пішов.

Він продовжував тихо перераховувати всіх, про кого вона запитувала, тих, хто був зараз найдужче потрібен, хто звільнився і зник протягом останнього місяця. Вона слухала його без здивування, без жодних емоцій: так вислуховують перелік втрат після битви, в якій усі були приречені, тому байдуже, чиє ім’я називати першим.

Коли він закінчив, Даґні лише поцікавилась:

— Що встигли зробити з сьогоднішнього ранку?

— Нічого.

— Нічого?

— Даґні, сьогоднішнього ранку будь-хто міг видавати накази і всі йому б корилися. Але навіть хлопчик на побігеньках знає, що кожен, хто сьогодні зробить перший рух, відповідатиме за майбутнє, теперішнє і минуле. Системи він не врятує, а просто втратить роботу ще до того, як встигне врятувати бодай одну ділянку колії. Нічого не можна вдіяти. Все завмерло. Все, що робиться, — робиться навмання, ніхто на лінії не знає: треба рухатися чи зупинитись. Деякі потяги стоять на станціях, інші — їдуть, але сподіваються, що їх зупинять ще перед Колорадо. Це вже залежить від рішення місцевих диспетчерів. Керівник Термінала скасував увесь трансконтинентальний рух на сьогодні, включно з вечірньою «Кометою». Не знаю, що робить керівник у Сан-Франциско. Працюють тільки аварійні команди. У тунелі. Вони досі навіть близько не дісталися