BooksUkraine.com » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

174
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або" автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 115 116 117 ... 144
Перейти на сторінку:
до потяга. І не думаю, що їм це вдасться.

— Зателефонуй керівникові Термінала, нехай поверне у розклад всі трансконтинентальні потяги, включно з сьогоднішньою «Кометою». І повертайся.

Коли він повернувся, Даґні стояла над розкладеною на столі мапою. Вона говорила, а Едді швидко нотував:

— Перекинути всі потяги на південь від Кібрі в Небрасці, додатковою гілкою до Гастінґса, колією «Західного Канзасу» до Лореля в Канзасі, а потім колією «Південно-атлантичної залізниці» до Джаспера в Оклахомі. Далі — на захід до Флаґстаффа і знову «Південно-атлантичною залізницею», потім на північ лінією Флаґстафф — Гоумдейл до Елджіна в Юті, на північ до Мідленда, у північному напрямку колією «Восач» до Солт-Лейк-Сіті. «Восач» — покинута вузькоколійка. Купи її. Вузькоколійку треба переробити на стандартну колію. Якщо власники боятимуться через те, що продаж заборонено, заплати їм удвічі більше і працюй далі. Між Лорелем у Канзасі і Джаспером в Оклахомі — майже п’ять кілометрів без колії. Між Елджіном і Мідлендом в Юті — майже дев’ять. Нехай колію прокладуть.

Нехай будівельні бригади негайно беруться до роботи. Найми всіх місцевих, плати удвічі більше законної платні, утричі більше, скільки вони захочуть, нехай працюють у три зміни, щоб завершити роботу до ночі. Для колій треба розібрати бічні гілки у Вінстоні, в Колорадо, Сілвер-Спрінґс, у Лідсі, в Юті, Бенсоні, у Неваді. Якщо хтось із місцевих маріонеток із Ради стандартизації з’явиться, щоб зупинити роботу, нехай хтось із місцевих, кому ти довіряєш, дасть хабар. Не роби це через бухгалтерію, присилай до мене, я все оплачу. Якщо це не спрацює, нехай маріонеткам скажуть, що директива десять двісті вісімдесят дев’ять не передбачає заборон на місцевому рівні, що заборону слід виносити на рівні головного штабу, тому вони повинні подавати в суд на мене, якщо хочуть нас зупинити.

— Це правда?

— Звідки мені знати? Звідки взагалі будь-хто може таке знати? Але поки вони це зрозуміють і що-небудь вирішать, нашу колію вже збудують.

— Розумію.

— Я перегляну списки і повідомлю тобі імена наших людей на місцях, яких можна призначити для керування, — якщо вони ще не звільнилися. На момент, коли «Комета» сьогодні дістанеться Кірбі, в Небрасці, залізниця вже буде готова. Це додасть приблизно півтори доби до нашого трансконтинентального розкладу, але трансконтинентальний розклад у нас буде! А ще нехай мені принесуть старі мапи, на яких позначено дороги в місцевості, де внук Ната Таґґарта згодом збудував тунель.

— Що? — Едді не підвищив голос, однак йому перехопило подих від емоції, якої він намагався уникнути.

Її обличчя не змінилося, натомість змінилась інтонація: вона не дорікала, навпаки, м’яко підтверджувала його здогад:

— Старі мапи з часів, коли тунелю ще не було. Ми повертаємось, Едді. Сподіваймося, що усе вдасться. Ні, ми не можемо відбудувати тунель. Зараз це неможливо. Але стара дорога через Скелясті гори досі там є. Її можна відновити. Тільки складно буде знайти для неї рейки і робітників. Особливо робітників.

Едді від самого початку знав, що Даґні, яка бачила його сльози, не знехтувала ними байдужо, хоча в цьому чистому, безпристрасному голосі та незворушному обличчі не було й натяку на почуття.

Він вловлював у її поведінці щось таке, чого не міг перекласти. Але якби спробував це зробити, то слова Даґні були б приблизно такі: «Я знаю, я розумію. Якби ми були живі й мали здатність відчувати, я почувала б співчуття і вдячність, але ж ми неживі й невільні, Едді, правда? Ми на мертвій планеті, схожій на місяць, і ми повинні рухатися, ми не сміємо зупинитися, щоб вдихнути або відчути що-небудь, інакше можемо виявити, що навколо немає повітря».

— Сьогодні та завтра ми повинні все розпочати, — сказала Даґні. — Завтра ввечері я їду в Колорадо.

— Якщо ти хочеш летіти, я десь знайду для тебе літак. Твій досі в цеху, вони не можуть знайти для нього запчастин.

— Ні, поїду потягом. Я повинна побачити лінію. Поїду завтра «Кометою».

Того ж дня, через дві години, у короткій перерві між міжміськими телефонними переговорами, вона несподівано поставила йому запитання, що не стосувалося залізниці:

— Що зробили з Генком Ріарденом?

Едді впіймав себе на тому, що намагається уникнути її погляду, глипнув їй у вічі й відповів:

— Ріарден здався. Останньої миті він підписав дарчий сертифікат.

— Ох.

У цьому вигукові не було ні шоку, ні осуду: звичайний собі звуковий сигнал, що позначає прийняття факту.

— Від Квентіна Деніелса щось чути?

— Ні.

— Він не надсилав мені листів або повідомлень?

— Ні.

Едді зрозумів, чого Даґні боялась, і це нагадало йому про те, чого він їй іще не повідомив.

— Даґні, є ще одна проблема, яка з моменту твого відходу дедалі більше загрожує системі. З першого травня. Це заморожені потяги.

— Що?

— Деякі потяги покидали просто на лінії, на обхідних шляхах, посеред пустки, переважно вночі, а команди зникали. Кидали потяг і розчинялися. Без будь-якого попередження, без конкретної причини. Це схоже на епідемію, що несподівано вражає людей, — і вони йдуть геть. На інших залізницях таке теж трапляється. Ніхто не може цього пояснити. Але я думаю, що всі розуміють. Це відбувається через директиву. У такий спосіб наші люди протестують. Вони намагаються жити, як раніше, але раптом відчувають, що це неможливо. Що ми можемо з цим зробити? — він стенув плечима. — Ох, а хто такий Джон Ґолт?

Даґні замислено кивнула. Вона не видавалась приголомшеною.

Задзвонив телефон і голос секретарки повідомив:

— Міс Таґґарт, із Вашингтона телефонує містер Веслі Моуч.

Її вуста напружилися, мов від неочікуваного дотику комахи.

— Мабуть, він хоче говорити з братом, — сказала Даґні.

— Ні, міс Таґґарт. З вами.

— Добре. З’єднайте.

— Міс Таґґарт, — сказав Веслі Моуч тоном ведучого вечірки, — я так зрадів, почувши, що ви одужали, що хотів особисто привітати вас із поверненням. Я знаю, що стан вашого здоров’я вимагав тривалого відпочинку, тому я ціную патріотизм, який через цю жахливу катастрофу змусив вас скоротити термін відсутності. Я хотів запевнити, що ви можете розраховувати на широку співпрацю у будь-якій ініціативі, яку лише вважатимете за необхідну. На нашу найповнішу співпрацю, допомогу та підтримку. Якщо ви потребуватимете для себе якихось… особливих винятків, прошу не сумніватися, що вони для вас гарантовані.

Даґні дозволила йому закінчити, хоча він кілька разів зупинявся, запрошуючи її до відповіді. Коли запала триваліша пауза, Даґні мовила:

— Я була б страшенно вдячна, якби ви дозволили мені поговорити з містером Везербі.

— Ну, звісно, міс Таґґарт, коли забажаєте… тобто… ви хочете поговорити з ним зараз?

— Так. Негайно.

Він усе зрозумів. Але таки додав:

— Звісно, міс Таґґарт.

Голос містера Везербі звучав

1 ... 115 116 117 ... 144
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"